Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

Лісбет Саландер його слова не надто хвилювали. Вона мала намір лише позайматися сексом, щоб трохи відновити форму, але, на її здивування, він справді намагався її задовольнити. Лише на четверту, їхню останню спільну ніч його раптом охопив панічний страх і він почав замислюватися над тим, що скаже дружина. Лісбет Саландер вважала, що йому слід тримати язик за зубами і нічого дружині не розповідати, але говорити йому про це вона не стала. Він доросла людина і цілком міг відмовитися від її запрошення. Якщо його мучать докори сумління або він збирається зізнатися дружині, це не її проблема. Вона лежала, повернувшись до нього спиною, і протягом п’ятнадцяти хвилин терпляче слухала, а потім закотила очі, перевернулася і всілася на нього зверху.

— Ти не можеш ненадовго перестати мучитися і ще разок мене задовольнити? — поцікавилася вона.

Джеремі Макміллан — це зовсім інша історія. В еротичному плані він Лісбет Саландер нітрохи не цікавив. Він був негідником, хоча зовні, як не дивно, схожий на Дітера. У свої сорок вісім років він мав приємну зовнішність, хоча і був трохи розповнілий, сивіюче русяве кучеряве волосся зачісував назад і носив тонкі окуляри в позолоченій оправі.

Колись він був бізнес-юристом з першокласною освітою і працював інвестиційним менеджером у Лондоні. Перед ним відкривалися прекрасні перспективи — він був співвласником адвокатської контори, що обслуговувала великі підприємства і япі, що недавно збили собі капітал і тепер займалися купівлею нерухомості та плануванням податків. Він провів веселі 80-ті, спілкуючись із знаменитостями-нуворишами, багато пиячив і бавився кокаїном у компанії людей, з якими зовсім не мріяв прокидатися разом наступного ранку. Під суд він жодного разу не потрапив, але втратив дружину і двох дітей і був звільнений з роботи після того, як запоров справи і ввалився п’яним як чіп на переговори про мирову угоду.

Протверезівши, він не довго думаючи ганебно утік з Лондона. Чому його понесло саме до Гібралтару, він не знав і сам, але в 1991 році разом з одним місцевим юристом відкрив у глухому містечку скромну контору, яка офіційно займалася описуванням куди менш гламурного майна і складанням заповітів. Дещо менш офіційно фірма «Макміллан і Маркс» займалася створенням офшорних компаній і виконувала роль підставної особи для різних сумнівних типів з Європи. Справи їхні йшли абияк доти, доки Лісбет Саландер не вибрала Джеремі Макміллана на роль керівника двомастами шістдесятьма мільйонами доларів, які вона викрала з імперії Ханса Еріка Веннерстрьома, що почала розвалюватися.

Макміллан, безперечно, був негідником. Але вона розглядала його як свого власного негідника, і він сам дивувався з того, що виявляв щодо неї бездоганну порядність. Спершу вона найняла його для простого завдання: за скромну винагороду він створив для неї кілька офшорних компаній, де вона розмістила мільйон доларів. Вона зв’язалася з ним по телефону і довгий час залишалася для нього лише голосом здалеку. Звідки взялися гроші, він не запитував. Просто зробив те, про що вона просила, і дебетував їй п’ять відсотків від суми. Незабаром вона переказала йому більшу суму для створення фірми «Уосп ентерпрайзис», яка купила квартиру в Стокгольмі. Тобто контакт із Лісбет Саландер ставав прибутковим, хоча для нього це й були маленькі гроші.

Через два місяці вона раптом з’явилася в Гібралтарі. Зателефонувала йому і запросила на приватну вечерю у неї в номері в готелі «Рок», що був якщо не найбільшим, то найзнаменитішим готелем на Скалі. Він гаразд і не знав, чого чекав, але ніяк не думав, що його клієнтка виявиться лялькового вигляду дівчиною, років п’ятнадцяти на вигляд. Він вирішив, що з нього дивним чином пожартували.

Проте він швидко змінив свою думку. Дивна дівчина спокійнісінько розмовляла з ним, жодного разу не усміхнувшись, без натяку на яке-небудь особисте ставлення. Протягом кількох хвилин вона цілком розвіяла образ респектабельного фахівця і світської людини, який він так старанно собі створював. Макміллан сидів як паралізований.

— Чого ти хочеш? — запитав він.

— Я поцупила велику суму грошей, — цілком серйозно заявила вона. — Мені потрібний негідник, який зміг би ними управляти.

Він задумався, чи при своєму вона розумі, але ввічливо став підігравати. Вона здавалася потенційною жертвою, яку можна було швидко обкрутити круг пальця і дещо привласнити собі. Потім його немов блискавкою уразило, коли вона розповіла, у кого викрала гроші, яким чином і про яку суму йдеться. Справа Веннерстрьома була найгарячішою темою розмов серед фінансистів усього світу.

— Ясно.

У нього в голові проносилися можливості.

— Ти талановитий бізнес-юрист і інвестиційний менеджер. Якби ти був ідіотом, тобі ніколи б не довірили тих завдань, які ти отримував у вісімдесятих роках. Правда, ти повівся як ідіот і тебе звільнили.

Він здивовано звів брови.

— Надалі я буду твоїм єдиним клієнтом.

Вона поглянула на нього найневиннішими очима, які йому лише доводилося бачити.

— У мене є дві вимоги. Перша — ти не повинен здійснювати нічого протизаконного або вплутуватися в щось таке, що зможе створити нам проблеми і привернути увагу влади до моїх підприємств і рахунків. Друга — ти не повинен мені брехати. Ніколи. Жодного разу. Ні за яких умов. Якщо ти мені збрешеш, наші ділові стосунки відразу припиняться, а якщо ти мене розсердиш аж занадто, то я тебе розорю.

Вона налила йому келих вина.

— Брехати мені немає сенсу. Я вже знаю про твоє життя все, що треба. Знаю, скільки ти заробляєш за гарний місяць і скільки за поганий. Знаю, скільки ти витрачаєш. Мені відомо, що тобі завжди бракує грошей. Я знаю, що в тебе сто двадцять тисяч фунтів боргів, довготермінових і короткотер мінових, і що тобі постійно доводиться ризикувати і пускатися в різні махінації з грошима, щоб своєчасно виплачувати амортизаційні внески. Ти елегантно одягаєшся і намагаєшся створювати видимість успішної людини, але справи у тебе йдуть далі нікуди, і ти вже кілька місяців не купував собі нового піджака. Зате два тижні тому тобі латали підкладку на старому піджаку. Ти захоплюєшся колекціонуванням рідкісних книг, але періодично змушений їх продавати. Минулого місяця ти продав раннє видання «Олівера Твіста» за сімсот шістдесят фунтів.

Вона замовкла, не відриваючи від нього погляду. Він ковтнув слину.

— Щоправда, минулого тижня тобі вдалося