Читати книгу - "Вибрані твори"

Лежали нерухомі бійці, лежали покалічені шматки тіла, розвержені гармати; далі чорніли спалені і підбиті танки, понад болотом втиснулись вбиті німецькі автоматники, але ніде не було жодної живої людини.

— Туре, брате Type, — нахилився Созінов над шинеллю лейтенанта і притулив її до грудей, як притулюють дорогу й близьку людину. В очах різко замерехтіло світло.

— Вибула третя батарея. Натиск стримала, — підійшов до командира шофер Данильченко.

— Натиск стримала, — механічно повторив. — Бо Тур нею командував. Радянський командир. — Клубком підійшов до горла різкий біль і довго не випускав з-під важкої лапи на-томленого боями і походами командира.

«Як зразу побілів чоловік, — похитав головою шофер. — Наче за найближчою ріднею запечалився». — І задумавсь, пригадуючи свою рідню, сім'ю і дітей в невеличкому українському селі, що вже теж, певне, підминалось копитами війни.

Вертаючись до машини, пішов не дорогою, а житом, що посіяв якийсь колгоспник на невеликій прогалині та й не прийшов жати. З-під ніг фуркнула пташка, і тільки по характерному співу крил догадався, що то була перепілка. Розгорнувши стебло, побачив біля навислої грудки невелике з сіна кубелечко, а в ньому кілька світлобрунатних, засіяних темними краплинами і ще теплих яєчок. Узяв одне в руку — воно озвалося сміливим тукотом. Невидиме пташеня клюнуло іще настирливо, різко, аж затріщала шкаралупина.

«Бач, війна, а йому хоч би що. І коли їх виводить матір? Пізня пора… Ну, живи собі», — обережно поклав яєчко в гніздо.

Кілька перестиглих зернин упало біля самої грудки, прикриваючись сірим пересохлим пилом. А бризни дощ — і зійдуть вони, підіймуться вгору, виглядаючи свого хлібороба…

Не більше трьох кілометрів проїхала машина, як раптом сипнуло їй в радіатор деренчливим металом, неначе градом по вікні.

— Приїхали! Чорту в зуби! — вилаявся шофер і вискочив з машини, хапаючись за зброю.

Рідким півколом, з автоматами, в тьмяноземлистих касках, до них бігли фашисти. Кулі відщеплювали шматки живого дерева, глухіш, наче дятел, стукотіли по стовбурах.

Припавщи на коліно, короткою чергою з ППД вдарив Созінов у найближчого автоматника; той незручно, животом, наліг на залізне держално автомата, що в'ївся в землю, а далі скрутився, підбираючи ноги під себе. Чомусь блискавично пригадався розчавлений гад на дорозі, а око вже вибирало іншу ціль — і другий автоматник з розгону вдарився обличчям в почорнілий, видно наскрізь протрухлий пень, бо каска до половини врізалася в дерево, і над нею війнув жовтий пил порохна.

Біля самого Созінова зашльопали кулі; пробуравлена смужка сухої землі одночасно зметнула вгору кілька димків, запорошила йому очі. Відскочив назад і заховався за дуба — в цю ж мить з двох боків од стовбура відвалились грубі червонясті шматки підопрілої кори, і одна куля прошила рукав лейтенанта.

Почуття несподіванки минуло. Розум працює напружено, все тіло натягнулось, як струна, а очі не тільки зором, а й відчуттям бачать, де небезпека. Легким стрибком перескакує до другого дерева, падає на коріння й швидко, в два прийоми, веде автоматом по правому флангу, що обходить його. Ще один фашист падає, а другий, незграбно пританцьовуючи, перехиляючись всім тілом на правий бік, кидається бігти назад.

— Тримайся, Данильченко! — кидає шоферу.

— Тримаюсь, товаришу лейтенанте! Одного пустив уверх ногами.

А ворог насідає уперто, і здається Созінову, що навіть посвітліло в лісі — сонячними плямами сяють поранені стовбури, свіжо біліють на травах відщеплені шматки дерева. Він втискає в автомат третій і останній чорний диск, і в цей час бачить, як на обличчі Данильченка блискавично перемістилося кілька темних плям і зразу ж з них бризнула кров.

— Добийте, товаришу лейтенанте… Добийте, щоб не знущались гади.

— Потерпи, Данильченко! Ще жити будеш! — намагається підбадьорити, хоч ясно розуміє, що вже не врятуватися їм обом.

«І я просив би, щоб добили. Та хіба ж підніметься рука на свою кров».

Нова черга прошиває шофера; він, відкинувшись вгору головою, довго витягається, аж поки не вперся в стовбур чорноклена; 'останнім зусиллям підкладає руку під голову. Так і засинає навіки на стривоженій пахучій землі, вдивляючись незаплющеними очима у високу прогалину блакитного неба.

Скільки впало вже від його куль — Созінов не пам'ятає, де легко встановити потім; в пам'ять гостро врізалось, як падав кожний ворог: кожен інакше йшов у безвість. По цьому безпомилково…

«Оце тобі за Тура!..»

Пролунав самотній постріл — більше нема набоїв… Одну за одною кидає гранати і, ніби тінь, вислизає у вечорові тіні, зливається з ними, знаходить в них притулок… Неначе з іншого світу б'ють ще автомати, але так далеко, що зовсім не можуть пошкодити йому…

Перехитується земля. Чого ж кров на руці? Ага, то рана. Добре, що кість ціла. Нашвидку виймає з кишені індивідуальний пакет і перев'язує руку. І далі прямує в ліс, над яким вже тремтять великі зорі.

«Де ж твоя зоря, брате Type?» — і знову біль охоплює серце і роз'їдає очі, а ноги самі підкошуються, наче їх притягає сумовита, вся у росах земля.

ІХ

Обважнілі від утоми, останні гурти Новобугівського колгоспу прямували на схід.

В хмарах пилу клубочилися чорні хмари овець, пропливали, цокаючись рогами, розкішні корови, і нездоєне молоко пунктирами сочилося на курні дороги.

Широкими смугами перегойдувалися поміж хлібами череди, і в тяжкому ритмі перегойдувалася земля, глухо стогнучи серединою.

Ці дні Іван Тимофійович та Олександр Петрович не злазили з коней. Навколо широко розкинулося дозріле листя полів, їхній одсвіт навіть на лінію небосхилу лягав щедрою хвилею золотого прибою, і в далекому мареві, здавалося, поблискували де сонячні прожилки, а зерна пшениці.

— Стікає добро, — часто зітхав Олександр Петрович. — Дурно-пусто землю устеляє. От повіриш, Іване Тимофійовичу, навіть чую, як, нива плаче… Куди, куди побігла? — раптом кричав на корову, що втискалася в жита.

За найменшу безгосподарність нападав Олександр Петрович на гуртовщиків, а одного разу, коли ті почали розкладати на лузі вогонь, — люто пританцьовуючи, затоптав його чобітьми.

— Не найшли гіршого місця? Хочете на сіножаті лисину випалити? Хочете, щоб і вздовж і впоперек більма світилися?

— Залишайте, залишайте фашисту чистенький луг. Він фашист, якраз цього жде не діждеться, — знизав плечима розгніваний літній табунщик з почорнілим котелком у руці.

На обличчі у Олександра Петровича різкіше виділилася луска вітряних лишаїв, голос його поглухішав.

— Ти про що розбалакався? Луг — це тобі не хліб, який зараз треба на корені палити… Ти думаєш: фашист буде нашу траву косить? Хворобу, дідька і двісті п'ятдесят болячок він викосить.

— Та нехай і всю тисячу — хіба мені