Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

Він наказав капралові підвести номер 4, відбивача, до краю ями. Йому знову зв’язали руки за спиною, зав’язали очі й поставили на коліна. Китаєць був високий і кремезний, з товстими руками — як стегна звичайної людини. Лейтенант покликав молодого солдата й передав йому биту зі словами:

— Убий його цим.

Солдат виструнчився перед лейтенантом, віддав честь і взяв биту, але застиг з нею в руках, наче сам не свій. Видно, не розумів, що це таке — убити китайця битою.

— Ти коли-небудь грав у бейсбол? — запитав лейтенант солдата (того самого, якого потім радянський наглядач приб’є лопатою на шахті поблизу Іркутська).

— Ні, не грав, — голосно відповів солдат. І в його рідному селі на Хоккайдо, де він народився, і в Маньчжурії, на поселенні, де виріс, панували такі злидні, що ні одна родина не могла купити дітям м’яча або биту для бейсболу. Змалку він гасав полями, бився палкою, ніби мечем, з іншими хлопчаками, ловив бабок. У бейсбол тоді ніхто не грав, тож він ні разу не бачив цієї гри і биту, звісно, тримав у руках уперше в житті.

Лейтенант навчив його, як треба її тримати і як розмахуватися. І кілька разів сам показав, як це робиться.

— Так-от, найголовніше — поворот попереку, — процідив він крізь зуби. — Коли замахуєшся, відводиш корпус назад. Повертаєш таз, і кінець бити, природно, йде за ним. Розумієш? Про те, що замахуєшся битою, не думай, бо інакше удар вийде слабким. Працюй корпусом, а не руками.

Здавалось, солдат не зрозумів інструкцій лейтенанта, але все-таки зняв свій важкий обладунок і почав вправлятися в розмахуванні битою. Усі стежили за ним, а лейтенант поправляв, коли треба, своїми руками. Він виявився досить умілим учителем. І хоча солдат рухався незграбно, бита в його руках невдовзі вже зі свистом розтинала повітря. Він з дитинства загартувався щоденною роботою на фермі, а тому мав міцні руки.

— Ну гаразд, годиться, — сказав лейтенант, витираючи головним убором піт з чола. — Постарайся відразу, одним ударом. Щоб не мучився.

Йому кортіло сказати: «І я не хочу вбивати людини бейсбольною битою. Хто до такої дурниці додумався?» Але ж не міг офіцер у цьому признатися підлеглому.

Солдат став позаду зв’язаного китайця, що стояв на колінах, і підняв над ним биту. Яскраве надвечірнє сонце кинуло на землю продовгасту тінь від бити. «Химерне видовище! — подумав ветеринар. — Правду казав лейтенант: я ніколи не бачив, як людину вбивають бейсбольною битою». Солдат довго тримав биту в повітрі. Ветеринар помітив, як вона тремтить в його руках.

Лейтенант кивком подав команду солдатові. Той розмахнувся, глибоко вдихнув і щосили вперіщив китайця по голові. Удар виявився на диво точним — солдат різко розвернувся і вдарив позаду вуха тим місцем бити, де стояв фабричний знак. Почувся тупий хруст розбитого черепа. Китаєць навіть не зойкнув. На мить завмер у якійсь дивній позі і потім важко повалився вперед. З вуха ринула кров. Китаєць, припавши щокою до землі, не рухався. Лейтенант глянув на годинник. Молодий солдат, затиснувши в руках биту, з роззявленим ротом дивився в простір перед собою.

Лейтенант був обережною людиною. Почекавши хвилину й пересвідчившись, що китаєць не ворушиться, сказав ветеринару:

— Вибачте, ви не могли б перевірити, мертвий він чи ні?

Ветеринар кивнув, підійшов до китайця і, нахилившись, зняв пов’язку з його очей. Вони були широко розплющені, чорні зіниці дивилися вгору, з вуха витікала яскраво-червона кров. У напіврозтуленому роті виднів запалий вглиб язик. Від удару шия неприродно скрутилася, згустки крові, що котилися з ніздрів, спадали на суху землю й розпливалися чорними плямами. Велика завбачлива муха вже залізла в ніс — мабуть, збиралася відкласти там яйця. На всякий випадок ветеринар взяв руку китайця і великим пальцем помацав пульс. Його не було — принаймні там, де мав би бути, зовсім не прослуховувався. Один удар бити (перший у житті молодого солдата) — і дужий китаєць спустив дух. Глянувши на лейтенанта, ветеринар кивнув — мовляв, можете бути спокійні, помер — і вже вставав, коли раптом відчув, що сонце за плечима ще більше припекло.

І саме тоді китаєць з номером 4, ніби прокинувшись зі сну, зненацька підвівся і без жодних вагань — так здалося всім — схопив ветеринара за руку. Усе це сталося за одну мить. Ветеринар нічого не розумів. Адже цей чоловік був мертвий, без жодних сумнівів. А проте китаєць, зібравши останні краплини життєвих сил, ніби сталевими лещатами стиснув ветеринарові зап’ястя й, вип’явши очі із звернутими догори зіницями, звалився в яму, тягнучи за собою ветеринара. Той упав на китайця і почув, як під ним затріщали ребра. Однак і після того китаєць не відпускав його руки. Усе відбувалося на очах солдатів, але від приголомшення вони навіть не ворухнулися. Першим отямився лейтенант. Стрибнув у яму, вихопив з кобури пістолет і, приставивши його до голови китайця, двічі натиснув на гашетку. Вистріли, злившись водно, розійшлися навколо луною, а в скроні китайця утворилася велика чорна діра. Тепер життя остаточно покинуло його, але руки ветеринара він не відпустив. Лейтенант нахилився і, не випускаючи з руки пістолета, взявся один за одним розгинати пальці вбитого. А тим часом ветеринар сидів на дні ями, оточений трупами чотирьох китайців у бейсбольній формі. Наверху сюрчали цикади, але в ямі їхній спів звучав по-іншому.

Як тільки ветеринар нарешті звільнився з рук мертвого, солдати витягли його та лейтенанта з могили. Ветеринар присів на траву, кілька разів глибоко вдихнув і подивився на свою руку. На зап’ясті видніло п’ять яскраво-червоних плям, залишених пальцями вбитого. Того спекотного серпневого пополудня ветеринар відчув, ніби промерз до самих кісток. «Тепер я вже ніколи не зможу позбутися цього холоду, — подумав він. — А цей китаєць справді хотів потягти мене із собою».

Лейтенант поставив пістолет на запобіжник й обережно сунув у кобуру. Сьогодні вперше він застрелив людину. Але спробував про це не думати. Адже війна все одно триватиме, люди і далі вмиратимуть. Краще потім про це подумати. Він витер спітнілу праву долоню об штани й наказав солдатам, які не брали участі в розправі, засипати яму з убитими.