Читати книгу - "Марiя"

— Це, певне, наші десь тут, — сказав Антось.

А де ж вони опинилися? Десь за Лисою горою? Чи за Видубецьким монастирем? Нічого вночі не розібрати. Пройшли трохи в тому напрямку, звідки почули іржання. У темряві ледь помітно стало видно фаетон, запряжений двома кіньми. Може, той, що чекає на них, а може, й не той...

Однаково треба підійти й дізнатися. Іншого виходу нема. Коли розвидниться — вони повинні бути вже далеко. Тут їх однаково схоплять уранці — не по-зимовому вдягнених, в подертому, пошматованому одязі, за час перебування в тюрмі якого вигляду він набув! А арештантського одягу не вистачало...

Вони обнялися троє — може ж, треба попрощатися? — і попрямували до фаетона.

— «Чорний ангел»? — спитав Антось. Це був пароль.

— Сідайте мерщій, — відповів кучер, і вони помчали. Не на міст на Бровари і не в Київ.

— Переночуєте в Корчуватому.

Мокрі, подряпані, замерзлі, нічого не розпитуючи, опинилися вони в маленькій хатці. Хазяйка й хазяїн тільки привіталися; і так само нічого не розпитуючи, тільки зітхнувши, дала хазяйка умитися, поставила на стіл хліб, картоплю, квашену капусту... а сама стала готувати постіль. Якщо організатори втечі обрали цих людей для їхньої схованки, значить, вони в них певні. Хазяї були українці, це почули з розмови. Хазяїн скидався на якогось робочого — чи то сторожа, чи доглядача на мосту, чи з якоїсь артілі. Мовчазний і трохи насуплений, але з добрими сумними очима. Видно, що верховодила жінка. Вранці вона також пішла на роботу, зачинивши хату на замок і залишивши їм їсти.

Хлопці, втомлені фізично, нервово перенапружені, довго спали, все ніяк не могли отямитися... Трохи очунявши, поснідавши, Тедзик почав роздивлятися в хаті, бідній, але чистій, з вишитими рушниками на іконах і навіть із стосиком книг у кутку.

Він зацікавився. Згори лежало євангеліє, потім якісь лубочні видання, а потім, потім...

— Дивіться, хлопці, — гукнув він, наче побачив щось надзвичайне. — Дивіться! «Кобзар» і «Народні оповідання» Марка Вовчка! — Тепер було зрозуміло, чому саме цю сім'ю вибрали для їхньої схованки.

* * *

— Маріє Олександрівно, — мовив Тедзик, розповівши їй усе. — Ви тільки збагніть. Ваші «Народні оповідання» я побачив під час утечі. Потім з'ясувалося: цей робітник відвідував недільну школу на Подолі. Ні, він не був ані революціонер, ані підпільник, але ж він читав уже «Кобзаря» і ваші «Народні оповідання», і це дало підставу повірити йому, довіритися. О, ви не уявляєте, як я зрадів! Я хотів попросити у нього цю книжечку, та потім подумав: «Хай читають, хай знають вас. Хай люблять вас люди».

Марія сумно глянула на нього.

— Ая була так далеко від них, — мовила вона. — Ну, а далі, далі як було?

— За тиждень «Чорний ангел» надіслала нам офіцерський одяг, і ми помчали далі.

— А ви побачились із нею?

— Ні, ні з нею, ні з Зунею. Ми через кучера, нашу людину, звичайно, попросили переказати їм безмежну подяку, а також просили, щоб повідомили наші одчайдушні панночки товаришам у в'язницю, що з нами все гаразд.

— А ті, що лишилися там? Утекли?

— Не знаю. Невідомо. Михась подався до Варшави, а ми з Антосем сюди. Антось тепер доліковує рани, які, звичайно, дали себе знати. А я чекаю, що мені накажуть, може, поїду до Італії, може, в Гейдельберг, а може, лишуся поки що тут...

* * *

Що Антось Юр'євич втік із Прозорівської башти, стало там відомо не одразу. Ще кілька днів дурили голови вартовим і контролю, і до втечі готувалася друга партія. Адже нікому з начальства й на думку не могло спасти, яким саме чином могли втекти перші. Розкрили зовсім випадково, і друга партія втекти вже не змогла.

Потеплішало, вже віяло справжньою весною. Сніг танув. Раптом вартовий, що ходив повз стіну фортеці, ставши на сніг, провалився під землю! Зняв несамовитий крик. Так було відкрито підкоп із в'язниці і стало зрозуміло, як втік Юр'євич, але спіймати його вже не могли.

Щодо Тедзика й Михася—тут сталася цілковита плутанина, бо вони були у в'язниці під вигаданими іменами й прізвищами.

* * *

— Чи знатимуть про це все потім, про кожного З вас? Ваші справжні імена? — мовила Марія.

— А яке це має значення! — безтурботно відповів Тедзик;— Аби, нас було багато,!, хай хоч через багато років, щоб перемога була за нами.

12

— Як добре, що ми самі, без чоловіків, чотири, жінкиписьменниці, — каже Єлизавета Василівна Саліас, щирогостинним жестом запрошуючи сісти навколо круглого столика, з якого зараз зняли газети й журнали і який тепер правитиме за чайний.

Олександра Миколаївна — Шурочка — з жалем заперечливо хитає пишноволосою голівкою.

— Я ще далеко не письменниця. Я тільки бажаю, Підстрижена, як належить сучасним передовим жінкам» Аполлінарія Суслова скептично підбирає губи. В її високій постаті, худорлявому обличчі є ідось дражливе й спокусливе.

Марія про себе відзначає; «Мабуть, вона чомусь ображена на людей». Вона сама, як завжди, на людях спокійна і недуже говірка. На зауваження