Читати книгу - "Марiя"

«про чотирьох письменниць» вона ледь усміхається без іронії, письменниці так письменниці. Адже дві молодші в цій счетвірці — Шурочка Якобі й Суслова — теж пробують писати. І внутрішнє чуття підказує Марії, що Шурочка, яка ще не знайшла себе, — обов'язково знайде. В неї є добра увага до людей, цікавість до життя без зосередження на собі, на своїх жіночих переживаннях, хоча їх у неї доволі! Покинула жорстокого першого чоловіка, розлучена з дочкою, яка лишилась у її матері і за якою нестерпно сумує. Життя з любимою людиною — Валеріем Якобі — весь час затьмарюється його ревнощами, турботами за малятко, вона втомлюється від художницького богемногопобуту, від постійних нальотів гостей-художників, від того, що весь час доводиться викручуватись із грошима, від того, що ніколи не може розпоряджатися своїм часом, а хочеться читати, писати щось самій, і попри всі ці незгоди вона завжди з доброю усмішкою дивиться на всіх, наче вважає, що все це тимчасово.

А чи буде писати, працювати самостійно в. будь-якій галузі Аполлінарія Прокопівна — важко сказати. Та й не треба, мабуть, виносити присуд на самому початку, тим більше, коли людина в такому збентеженому стані, як тепер Аполлінарія Прокопівна. Адже Саліас уже встигла співчутлнво-конфіденціально розповісти про її нещасливий роман з цим дивним і мало приємним письменником Федором Достоевським. Власне, з її слів важко було зрозуміти,хто кого любив, хто кого покинув перший, бо графиня то починала жаліти дівчину й ганити Достоевського, то виходило, що сама Аполл.інарія йому зрадила з якимось палким іспанцем, студентом-медиком, а тепер страждає. Марія знала, що Суслову часто відвідують і її лейб-медик Карл Бенні. і син самої графині Саліас — Євген. Якось у Карла прорвалось у розмові з Марією: «Ой, то страшна жінка. Комусь добрі кислиці сняться». Сама ж вона справила на Марію якесь непевне враження. Коли прийшла вперше до Марії — була тоді й Шурочка, — раптом розплакалася. Шура й Марія злякалися, кинулися втішати. Виявилося, що та зустріла по дорозі бідну голодну жінку й розхвилювалась. Все було не те щоб штучно або неприродно, але з ноткою істеричності, що не зблизило жінок, і вони не могли знайти вірного потрібного тону для взаємного контакту.

А оповідання, яке дала Суслова потім читати Марії, здалося якимось безпомічним і примітивним — про якусь нещасливу любов, не було за що зачепитися, щоб похвалити. Хоч би якийсь цікавий поворот чи вдалий своєрідний образ, сама постановка питання— нічого не могла знайти Марія. Та в Марії завжди була якась милостива поблажливість, особливо до жінокписьменниць. їй завжди хотілося знайти якісь виправдовуючі мотиви. Розмовляти ж саме про літературу, творчість, про свою працю з Сусловою їй раптом стало нецікаво, і вона з трудом підшукувала нейтральні теми для розмови; Певне, та це відчувала й проеебе вирішила, що Марковичка надто багато про себе думає, і хіба ж може передова жінка цікавитися, де вона шиє плаття t чи хороший у неї пансіон? А те, що Марковичка ретельно взялася допомогти її молодшій сестрі, яка хотіла приїхати вчитисй на лікаря, — це Аполлінарія сприйняла як належне, тим більше, що й Марія не чекала за це подяки.

Ні, не виникло у них приятельських взаємин, та й тієї душевної близькості, як у Марії з Шурочкою, як не намагалася цього Єлизавета Василівна Саліас. не виникло! От і зараз Саліас здавалось, що мусить бути дуже інтересно, адже в її салоні зустрілися, познайомилися чотири неабиякі жінки. Єлизавета Василівна, звичайно, розуміла, що справжній талант — це Марія Олександрівна, але вона любила опікувати, протегувати, вірити сама в уявлені образи і примушувати інших так само захоплюватися тим, чого насправді нема. II експансивній істоті потрібна була завжди кипуча діяльність, яка найдужче проявляється в слозах, нестримній мові, вона завжди щось доводила, переконувала інших, приписувала їм сама думки, проти яких гаряче заперечувала. Перші враження від неї були як від людини, життя якої наповнене вищими інтересами, потім, придивившись ближче, особливо до її строкатого оточення, тимчасових захоплень, люди дивувалися самі собі, як могли вони її неглибокі переконання, мінливі думки вважати за щось стале й серйозне. Але потім все ж таки розрізняли, що за шарами всіх химерних екзальтацій є місце й для справжнього співчуття друзям і спроможності допомогти в скрутний час. Може, тому й було в неї так багато різноманітних знайомих і друзів. З багатьма вона листувалася, улаштовувала зустрічі й знайомства.

— Ну, як ваші відвідини установ для сліпих та глухонімих дітей і для малолітніх злочинців? — питає вона Марію і Шурочку. — Ви ж удвох ходили?

Шурочка ствердно киває головою.

— О, я уявляю, скільки дають ці прогулянки й відвідини таких установ матеріалу для вашої творчості!

— Це не зовсім те, про що я хотіла зараз писати, — каже Марія. — Я домовилась з газетою у Петербурзі написати низку нарисів —«Листи з Парижа та Італії», але ж я все частіше тепер замислююся, що коли б спромоглася, я б краще щось інше робила, ніж писала. Що ті писання? Читають їх ті, кому не дуже потрібно. А тим, які не читають? Тим однаково — як дудка в очереті.

Аполлінарія Прокопівна недовірливо скептично усміхнулась.

Шурочка аж руками сплеснула.

— Маріє Олександрівно, хіба можна так думати, маючи талант?

— Це щастя, коли є талант! — гаряче скрикнула Єлизавета Василівна.

— Невже потрібний тільки талант для щастя? — спитала Аполлінарія, і Єлизавета Василівна враз змінила напрямок розмови й почала так само гаряче доводити:

— Я вважаю, що жінка і без таланту може бути щасливою, знайти щастя в сім'ї. Інколи талант, навпаки, заважає сімейному щастю, якщо чоловік не розуміє цілком жінки. Я певна, коли б я не покинула чоловіка, я б і не писала ніколи.

— Однаково талант не дав би вам мовчати.

— Та я ж почала писати зовсім з інших причин. Я абсолютно не могла