Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

— Десь цими днями.

— Коли я думаю про нашу історію, мене також покидає мужність, — очікуючи протесту, Свид посміхався. На Мартиному обличчі мелькнула тінь усмішки, і він провадив далі: — Але тільки — коли думаю. А інші несуть на собі тягар цієї історії. І прагнуть від нього звільнитися. Я зачув у трамваї уривок розмови. Селянка зробила студентці зауваження, мовляв, три дні у місті, а вже перейшла на панську, як ви кажете, мову.

— Звідки ви про це знаєте?

— Я все знаю.

— Отже, селянка зробила студентці зауваження…

— Так. Якийсь інтелігентний дідусь додав: "А що воно тямить! Хіба воно пізнало свою історію, свою гордість?.." Студентка огризнулась: "Мені відомо з історії про двох зрадників…" Ви в Миросі Коваль давно були?

— Минулої неділі. Там — лазарет. І сестричка її нездужає, і мама скаржиться.

"Чого він причепився?" — подумала Марта.

— А ви говорите про мужність… — Свид часто любив накладати одну тему бесіди на іншу. — Я виріс у злидоті, але нікому не вчинив зла, то чому мені трохи не зажити, якщо вже доля завела мене між міські мури? Але можливість відчути таку-сяку самопевність появляється тоді, коли розмовляєш по-польськи. А запишеш у метриці, що ти — поляк, тобі й робота, і квартира, і розваги, і для дітей — школа з кваліфікованими педагогами, і на старість — пенсійне забезпечення. Ви ж рекламуєте знамена нужди і мужність злидарювання. Нація — найсолідніше в людській історії утворення. Був рід, був клан і клас, і завжди були люди, що перебігали зі слабшого стану до сильнішого і винахідливішого; це саме відбувається і з погляду на нації. До речі, Сполучені Штати сформувалися виключно цим робом. Волю можна купити ціною батьківщини. Вимирає народ? А що таке народ? Більшість сприймає це слово як конституційний термін. Нікчема виходить з лона народу, з утроби його чорної долі; нікчемі здається, що він знає, що таке народ, але конституційне поняття розбігається з його уявленнями і він приймає менш клопітне конституційне поняття. До того ж воно підкріплене силою. І нікчема прощається із своїм знанням народу як із життєвою помилкою. Як марксисти твердять: "Буття визначає свідомість"? А свідомість хіба не визначає буття? Та й це лиш один аспект справи. Коли розкинути розумом, то… — Свид раптом розсміявся. — Але хіба мені вам це тлумачити! Чого ви прикидаєтеся наївною, Мартусю? Ви мені не вірите?

Марта заховала до шухляди розмальований козлами аркуш.

— Буває, — сказав Свид, — що людина мовчить, що взагалі неговірка, а думають — з певних мотивів. Буває. Учора я ще раз прочитав книжку Костя Грушевича. Ви, мабуть, чули про нього: талановитий письменник і знаменитий психіатр. Відклав книжку і міркую: добре, чудово. Герої — наші сучасники, які тільки те й роблять, що день при дні копирсають життєвий намул. Страшна правда. Але без солідної, — Свид був закоханий у слово "солідність", — історичної довідки повість позачасова. Я серед ночі потелефонував Костеві, — ми з ним давні приятелі, — кажу, що думаю, навпростець. Він відповідає: "Я гадаю, що читач мені не пробачить, коли я в епоху надоїдливої соціальної тріскотняви і в художній речі почастую його порцією тарабарщини, нехай навіть довкола анічогісінько, тільки це, як ти кажеш, копирсання. Так, я розумію, що повість позачасова. Але нехай вона вимагає історичного супроводу, я, дорогий Свиде, — в дужках Кость поіронізував, що "свид" — це палиця, — не буду наслідувати борзописців, які пнуться створити історію цілковито сучасними багатотомними ситуаційними анекдотами". Ось що відповів мені Кость Грушевим. Вам я признаюся: у мене виникло підозріння, що він боявся одверто писати про наші дні. Буває…

— Якби Шекспір чи Бальзак складали надії на подібні супроводи, ми багато втратили б.

— Безперечно. — Свид, здавалося, готовий був пристати на все, лише б продовжити балачку. — Тому на окремих їх помилках нині збивають капітали. Докторська одного мого знайомого про те, чи був Шекспір автором відомих ліричних сонетів… А галичанинові ще й властиві ремінісценції. Віковічна неволя, шукання… Про це не можна не писати. Між іншим — козирний аргумент. Цієї ночі я знову розбуджу Грушевича: рибу треба навчити плавати.

Розмови, схожі на цю, відбувалися не раз, та лиш у ці хвилини Марта відчула невідпорну огиду. "Свид не тільки шпик. Це — єзуїт. Найда недарма застерігав. Видно, і той, і цей звідкілясь узяли, що Юліана випустили. Один примащується, другий організовує вивідки. Чи хоче через мене освідчитися "певним колам": є такий Свид, якого не завадить мати в запасі.

— Я вам, либонь, перебив обід, Мартусю?

— Через ваше доручення у мене пропав апетит.

— Власне, я прийшов сказати, що можете не поспішати. Дамо цей матеріал на неділю. Взагалі, сьогодні відпускаю вас з невеличкою умовою: провідайте Миросю Коваль.

— Ви, бува, не збираєтеся когось найняти замість неї? — навпростець спитала Марта.

— Боже борони, ні. Але я банкрот. Якщо вона довго видужуватиме, буду змушений…

Про Свида в редакції закріпилася думка: "Не скаже — не зробить". Марта поквапливо перебігла його:

— Мирося виходить цими днями. Гроші їй дуже потрібні. Повторюю — там справжнісінький лазарет. Зрештою, я завітаю до неї, але і цього вашого доручення хочу спекатися. Напишу і піду.

— Воля ваша.

"Цех" гудів і стрекотав. Інакше не назвеш, подумала Марта. Фірма звернулася із замовленням — цех працює.

— Пані Марто, чим ви змащуєте волосся?

— Що? — над Мартою повисла секретарка, спершись виверненою рукою на столик. — Нічим.

— Полискує… Ви імпозантно виглядаєте в цій зачісці. А я сліпо повторяю моду. Жертва моди…

Мугикаючи пісеньку, секретарка рушила до Найди.

"Жертва моди…" Марта вмокнула перо. "Жертвою дикої жорстокості і садизму стала кілька днів тому…" Свид часто повторює: "Пані Марто, у вас чоловічий стиль".

Надвечір, вертаючись додому, вона спробувала нагадати собі бодай одну фразу з того, що написала, і не змогла. "Геть, геть, геть!’

До Миросі Коваль вона вирішила піти наступного дня. "Хочу додому, до Олесі, додому…" Юліан підняв би її за це на сміх. "Там, — сказав би він, маючи на гадці зовнішній світ, — завжди важко людям, які живуть без мети, які крутяться на маховому колесі нашої інерційної системи". — "Яка мета? Що ти, Юліане! Я себе не вмію задурювати діркою від бублика. Те, що ти наказував, я наполовину виконала. Та зроблю все. А сама по собі я нездатна викресати блискавку.

Трамвай домчав її до Валової; відтак поквапив до бігцю проливний дощ. Олеся, припавши носиком до шибки, визирала її.

У коридорі Марту перестріла Марселла:

— Для вас листи.

Від Юліана. Аж чотири.