Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

— І таке вже було, Клавочко! Коли і біла, і чорна, і червона промосковські гвардії розпинали наші беззахисні Ради і ззовні, й усередині, плюндруючи, грабуючи, гвалтуючи і вбиваючи, ті Ради у своїй розпорошеності від пліток і наклепів не змогли вистояти, та люд наш не зник, нас із тобою батьки народили, щоб ми їх продовжили, — потис востаннє Петро руку подруги. — Будемо, Клаво! — взяв він із землі кошовку.

— Даруй мені, друже, що не призналася тобі раніше у своєму гріхові, — Клава витерла хустиною сльози на очах. — При обох сесіях в університеті мене допитували жандарми з НКВС за Грицька й за тебе, погрозами змусили написати на вас характеристики, радили на їх кошти з'їздити до тебе в Черкаси, завести з тобою роман і за винагороду слідкувати за твоїми друзями, доповідати їм про твоє ставлення до влади й органів...

— А ти їм що? — був спантеличений Янчук.

— Кажу ж, характеристику написала, пішла, як кажеш, на компроміс, але нічого негативного в ній не зазначила, від поїздки й роману відмовилася, але не від дружби при зустрічі на сесіях і не від доносів про твої настрої...

— Дякую тобі, Клаво! — рушив Петро з місця.

— Ради Бога, пробач мені!

— Вважай, що простив і без Бога!

— Хай щастить тобі в подальшому, Петре!

— Хай і тобі!

Так і розлучилися отам за хутором...

Уже геть підвечір, коли містечко Градизьке показалося Янчукові вершками дерев, на степовому тракті, вийшовши з долини, він раптом побачив ланцюг вантажних машин із двома легковиками попереду й обімлів від несподіванки. Ні сховатися, ні відійти вбік змоги не мав, тож пішов збочиною, шкутильгаючи та спираючись на патерицю, назустріч валці, як на смерть. Порівнявшись із ним, перший легковик зупинився, затримавши решту, у вікно висунулося обличчя досить літнього чоловіка із чорним хрестом на місці краватки і його рука, що показала Петрові наблизитися.

— Скільки кілометрів звідси до Полтави? — запитав той німецькою, коли Янчук підійшов.

— Не розумію, — Петро поставив кошовку на землю, розвів руками і похитав головою, хоча добре зрозумів питання.

— Кілометерс? Полтава? — запитливо повторив німець.

— А-а-а.. До Полтави? Шістдесят! — Петро ще й намалював у повітрі те число. — Шістдесят!

— Дуже дякую! — проказав старший чоловік по-своєму й похитав головою.

Його машина рушила, їй услід пішла решта. Більшість бортівок була покрита маскувальним брезентом, на бампері кожної були приторочені акуратно складені канатно-дерев'яні драбини, очевидно, для підкладання під колеса при буксуваннях, у кузовах їхали німецькі вояки: одні співаючи, другі гелгочучи, ще інші — граючи на губних гармоніках. Все це нагадало Янчукові якийсь картаво-гортанний балаган, якби не зенітки на двох відкритих машинах.

Як валка німців зникла за горбом, Янчук прийшов до себе, згадавши ту їх сотню, що марширувала дорогою повз розграбовану лікарню в Полтаві. Марно було порівнювати побачених німців із тими солдатами, що йшли з ним у наступ на фінському фронті! Ці не воювали, а перебродили територію, не відмовляючи собі у розвагах!

Не встиг Петро додумати, як почув гудіння літака-кукурузника, що летів прямо на нього, дещо знижуючись. Побачив яскраво-червону зірку на ньому й за мить — на землі поряд із собою разочки куль, що посипались із автомата і з цьвохканням просіялися у формі віял, примусивши його в жахові впасти на землю й заклякнути, бачачи, як кулі переступили його і бризнули далі. Лежав так недовго. Літак швидко зник у мареві вечірнього неба. Згодом почулася тріскотлива стрілянина, мабуть, із тієї валки по літакові.

Залягання напевне врятувало життя Янчукові в черговий раз. Він звівся на ноги, старанно обтрусив одіж, витер лоба й шию Клавиною хустиною, бо спітнів та аж упрів, глибоко зітхнув і помалу пішов далі, адже до Градизька доброму ходакові було рукою подати. Ішов недовго, як знову почув якесь переривне гудіння в небі, а задерши голову, побачив літак, тільки значно вище і з павукуватою свастикою на крилі, вжахнувшись жмутам автоматних черг, що віялом збили навкруг нього димки земляного пороху. Знетямлений, Петро розгубився і не встиг упасти на землю, як перед першим літаком, а остовпівши, зауважив, як вихорок від куль раптом обірвався, гудіння літака зі свастикою стало глухнути і скоро він зник із виду.

Смертельна стрілянина з літаків у його мирну підперту ціпком-патерицею постать навела подорожнього на думку, що обидва окупанти різняться між собою для народу, який вони уперто «визволяють», лише зіркою чи свастикою, менш чи більш потужним літальним апаратом, а їх поведінка і причини їх дій подібні. Висновок по цьому випадкові на його життєвому шляху врізався в Петрову свідомість надовго...

У дуже давньому Градизьку, куди так поспішав Янчук, щоб знайти собі нічліг, він одразу спіткав кількох німців аж при березі Дніпра, що не звернули на нього жодної уваги, дещо урівноваживши його. Та влаштуватися тут Петрові виявилося зовсім нелегко: міщани-градищани, як не просився, не лише відмовляли йому, а й погрожували здати його німчурам, як переодягненого комісара. Дарма він показував свого паспорта, білого військового квитка та університетську заліковку, — не вірили, казали, що куплені, не бажали й чути.

Містечко поволі огортав вечоровий туман, хати і двори обсідала пітьма, а подорожній, никаючи по вулиці в напрямку до берега, так і не домовився ні з ким про нічліг. Більшість дворів або стерегли повідв'язувані з ланцюгів собаки, або мали хвіртки, міцно й надійно закладені на ніч колодками. Електрики в містечку не було, хати стрімко занурювались у ніч, лиш деінде блискаючи скіпками чи свічками у вікнах, все більше лякаючи Янчука.

В останню хату на околиці міста під берегом, що світилася вогником у віконці, Петро попав самовільно, відщипнувши гака на хвіртці, коли старенька господиня вийшла із дверей і пішла за хату. Дід-господар у хаті диву давався, побачивши подорожнього, що переступив поріг замість неї.

— Ти хто такий, звідки тут узявся і що тобі у такий час у нас треба?! — замість відповіді на Янчукове вітання грізно запитав він.

— Подорожній я, йду на Чигирин із Полтави, де лежав у лікарні, прошу про нічліг! — непрошений гість обрадів теплині в хаті-світлиці.

— Не буде тобі в нас ніякого нічлігу, комісаре-комуняко! — прохрипів від злості господар. — Іди собі геть, бо покличу німців з берега і здам тебе