Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Васілій Канаєв, геній і шизофренік, работаю в Міністєрствє оборони!» Та з кожною чаркою (ми не пили) розігрівався, почав співати якийсь дикий, трагічний брєд-абсурд, свій і чужий. Тувіма, Гражданина. Ми смакували цей абсурд, споюючи Васю, як я тепер смакую «сміх» божевільного. На етапах і в психушці (на допитах) часто крутилося в голові Васине: «В вагонах димних летают ящери, а мне нє страшно, я нє курящій»… Оцей перпендикуляр до вагону, в якому кудись їдемо, був такий близький… Та далі з Павлом по артистичній богемі Москви не пішов. Все він хотів повести до окультного письменника, Юри Мамлєєва, метра. Але я вже знав легенди про Мамлє-є-юшку: філософ-гомноіскатєль. Для чого шукати, коли по горло в ньому сидимо? Зустрілися в Парижі, куди він переїхав з Америки. На моє запитання пояснив: «Понімаєтє, там такіє мєлкіє существа в астралє. Вот у нас, в Москве…» Дійсно, таких тварюк, як в Радянському астралі, треба пошукать… І без астралу вистачає…

Але з кожним тижнем Коля змінювався. Почав сміятись лише у відповідь на сміх. Помітили, що він дуже хоче ковбаси. І ось всі аж разом з медсестрами й наглядачами, запитують:

— Хочеш ковбаси?

— Так. Де?

— Завтра принесу.

Назавтра Коля кидається назустріч тому, хто обіцяв, з радісним сміхом ідіота: «Давай».

Коли гра з ковбасою всім набридла, стали погрожувати, що коли вийдуть, пересплять з його дружиною. Він плакав, скаржився лікареві. Дружину й дочку він дуже любив (зберігав доччин малюнок).

Стали гратися у зґвалтування, якого Коля панічно боявся. Декілька чоловік тримають його за руки, а інший іде, спускаючи штани. Всі регочуть, він викручується і кричить.

Так і розважаємось щодня: то крики лікарів — до побиття хворих, то крики тих, хто страждає від приступів, блатні частушки і лайка через принципові питання спорту, стогони болю, плач від безвиході, допити лікарів, публічний онанізм, калопожирання в туалеті, у лазні, біля дверей палат.

Санітари потішаються тим, що питають у того, хто хоче вийти у туалет:

— Баб мав? Багато? А що ти з ними робив? А як?

. . . . . . . . .

— Затанцюй «Гопачка». Погано… погано. Краще бугі-вугі. Вище стрибай.

Крик медсестри:

— Що там за галас?

— Та це Петька в туалет проситься. Пустити?

— Так він же недавно був.

— Нічого, він танцює гарно… спати хоче, хай іде.

Дали щиґля, дали махорки. Пустили.

Шукають нових розваг.

Ось натравлюють двох нервових одне на одного:

— Він про тебе сказав, що ти козел.

— Сам він півень смердючий.

І починається поєдинок гидкими словами. Хтось не витримує і б’є по голові.

Призначають сірку — він збудився.

Якщо провести градацію аморалізму, то найбільш аморальні лікарі. Ні сорому, ні совісті, нічого, крім знущань із хворих, я у них не бачив. Медсестри, найгірші — просто служниці. Частина любить покепкувати з хворих чи покричати на них. До мене ставляться ввічливо (мабуть, було наказано не розмовляти зі мною). Були й такі, що розмовляли пошепки, казали, що вважають нас за здорових, і радили вдавати, ніби ми виправились. Одна, послухавши мою розмову з дружиною на побаченні, запропонувала не давати ліків:

— Я все зрозуміла. Мені дуже шкода вас. Але нічим більше допомогти не можу.

Наглядачів, очевидно, також попередили — їм було заборонено зі мною розмовляти. Але вони, оглядаючись, розпитували про Сахарова, про Солженіцина.

Дружина одного, послухавши західне радіо, заявила йому:

— Якщо ти не підеш з цього проклятого місця, я з тобою розлучуся.

І він скаржився нам:

— Не відпускають.

Порадили, щоб пообіцяв дружині допомагати політичним, чим зможе.

Декілька разів підходили санітари розпитати про демократичний рух, співчували. Взагалі санітари людяніше ставляться не лише до політичних, а й до хворих. Дехто попереджував про обшуки, допомагав ховати записки, махорку. Після наглядацького обшуку частину того, що відібрали, віддавали господарям.

Я майже завжди отримував назад свої листи, книжки й цигарки.

(Били і знущались здебільшого ті, хто підлабузнювався до медперсоналу.)

Плахотнюкові лікарка дозволила робити якісь записи. Наглядачі знайшли їх, донесли. Лікар отримала партійну догану. Наглядати за папером і ручками стали ще більше. Єдина єврейка з лікарок. Карнавальна розмова з якоюсь із палачок. Кокетливо питає: «Леонід Івановій, больниє, небось, говорят о нас — проклятие полячкі?» (Бо більшість з них на -ская.) Я, зловтішно, бо знаю, чим вони дихають, відповідаю: «Нет, проклятие жидовкі»… І не брехав. А вона, бідна, аж труситься. Все ковтали, окрім такої образи. Антисеміти-кати… антисеміти-жертви.

Писати листи можна тільки раз на тиждень — всім разом, в шумі й гамі.

Рафальський у своєму відділенні завідував білизною та видавав продукти. Один із хворих з маячнею, доніс, що Рафальський, Троцюк (боєць Української Повстанської Армії, німий) і Василь Іванович Сірий (вчитель, потрапив сюди за намір втекти літаком за кордон) готують антирадянську змову.

Не опитавши «змовників», усім трьом стали давати великі дози сірки і барбомилу (він начебто діє так, що людина розповідає все, навіть потаємне). Вимучених, їх приносили до палати. Так нічого з’ясувати і не вдалося — за що, чому? Сірка протипоказана Рафальському — здоров’я його різко погіршало. Де й поділась його повсякчасна життєрадісність. Згодом лікар Карпо Наумович Алексеев сказав йому, що не треба зв’язуватись з такими як Плющ і Троцюк (Троцюка довго підозрювали, що він симулює німоту).

Через почуття безвиході, необмеженості перебування у цьому скаженому пеклі багато в кого із здорових виникає думка про самогубство.

Розповідають, що в ті часи як організовували лікарню у 68-му році, було ще страшніше. Спали на підлозі, санітари били смертним боєм. Декількох просто вбили. Завідувачку Любарську після вбивства якогось Григор’єва перевели звичайним лікарем до Бочковської.

Сам я під впливом побачених сцен і великих доз нейролептиків поступово змінювався у бік емоційної та моральної глухоти, втрачав пам’ять, зв’язне мовлення. Тримали тільки самозаклинання: не забути цього всього, не озлобитись, не здатись. Ніякі зацікавлення, ані гумор уже не допомагали. Все сильнішим ставав страх справді збожеволіти і тим допомогти катам. Розпитував у досвідчених політиків, що сиділи вже десятки років:

— Дуже вже ти вразливий! Кажуть, що справді є така «психічна індукція», «зараження».

Коли Любарська натякала на те, що мій молодший син також шизофренік — захоплюється комашками, каменями, казками, іграми, — то покликалась на генетику. Ненормальність дружини пояснювала індукцією з мого боку, пропонувала розлучитись — щоб я не шкодив своїм психозом дітям і дружині.

Якщо протестував проти голосного радіо:

— Відітє, ето у вас антісовєтскоє нутро ваше не видєрживаєт.

Не