Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Рафальський — вчитель історії. У 1954 році підпільну західноукраїнську марксистську організацію, до якої він належав, викрили. До 1959-го року він поневірявся то в одній, то в іншій психушці. Ленінградська ставила йому діагноз — нормальний, інститут Сербського — шизофренія. Вже в Лондоні Віктор Файнберґ розповідав мені дивні історії про ленінградських лікарів. Одна, Марина Войхансь-ка, потім і моя приятелька, познайомившись з Віктором, все зрозуміла й почала йому допомагати. Й навіть опісля одружилася з ним, 1 виїхала за кордон. Заввідділу під час розмов з ним теж щось зрозумів, допомагав передавати листи протесту на волю, 1 навіть, ризикуючи собою, прийшов попрощатися з Віктором, коли той зібрався виїжджати в Англію… Все-таки лікарям 1 ленінградським, 1 київським не так просто було звикнути до принципів Московської школи Снєжнєвського — Лунца — Морозова — Наджарова. Наша псих-тюрма на той час (пізніше з’явились ще страшніші) була найгірша. Бо дніпропетровська мафія — брежнєвська вотчина…

У 1964 році його посадили в Казанську спецпсихлікарню, бо виявили, що він знається з якоюсь київською підпільною марксистською групою.

У 1969 році у Рафальського знайшли книгу з націоналістичним ухилом, яку він давно написав. 1 як він не доводив, що книжка стара, і він її нікому не давав читати, — його тримали у тюрмі як шизофреніка.

Нарешті, лікарі сповістили Рафальському, що його вилікували. Але, щоб вийти, потрібен «опікун». Його стара мати сама перебуває в будинку для престарілих у Ленінграді. Старих друзів просити не зважується, щоб їх не підвести.

Одна із медсестер оформила над ним опікунство. Але її стали за це виживати із роботи. Рафальський вмовив її відмовитись від опікунства.

Я запропонував йому в опікуни Клару Ґільдман.

Завідувач відділення Микола Карпович подивився на прізвище:

— А! За кордон, в Ізраїль хочете тікати!

За півгодини викликає:

— Виявляється, це ставлениця Плюща. Шукайте когось кращого.

Йому прямо кажуть, щоб він не розмовляв зі мною. А з ким же тоді?

Щоправда, я й сам на той час стаю малоцікавим співрозмовником — через дію ліків все стає нудним, читати й думати бажання немає. Від політики зовсім верне.

Побачень і книжок, на які так чекав — уже не хочеться. Навіть більше — страх перед ними: раптом дружина знову побачить судоми від галоперидолу (а таке вже було), почне смикати, розповідати про нові арешти. Соромно перед нею за апатію, за сонливість. І болісним стає побачення — особливо тяжко перед дітьми. Штучно всміхаюсь, намагаюся жартувати.

Не залишається ніякої волі до життя, до боротьби.

Лише одне: не забути, що тут бачив, не озлобитись 1 не здатись.

Коли Таня переказувала те, що за мене борються Емнесті, Комітет математиків, українські організації, я був певен, що нічого не допоможе, але радісно було, що все-таки хоч якось беру участь в боротьбі. Одного разу Таня передала ананас в цукрі з Нью-Йорку. Його передавали по психушці як символ вільного світу. Зустрівся з ними в Нью-Йорку. Мила українська родина, прочитали в книзі про свої ананаси і прийшли на мітинг.

А навколо все те саме.

Ніч напередодні нового, 1976 року. Санітар грубо скидає з хворого ковдру — той перерізав собі горло. Нас всіх виганяють у туалет. Цілу ніч над ним ворожать лікарі. Врятували! А потім його б’ють санітари…

Під час показу кінофільму (на цю гидоту я ніколи не ходив) один із хворих десь роздобутим цвяхом б’є по голові іншого. Я кличу санітарів. Рятують і б’ють обох.

Один старий назвав Ніну Миколаївну гестапівкою. Йому одразу ж — великі дози сірки. Він хрипить, завиває, кричить від болю (спати не можна)!

— Леоніде Івановичу! Я не помру?

Я сердито:

— Ні, від сірки не вмирають!

— Хлопці, я вмру?

— Заткнись, не вмреш!

Одного разу він, знавіснівши від болю, вибив шибки і спробував перерізати собі горло. Вгамували, побили.

На третій день хтось помітив, що обличчя в нього посиніло. Кличуть медсестру. Та міряє пульс, кличе лікаря. Збираються лікарі. Починають переливати кров, дають кисневі подушки. За три дні відкачали.

Коли призначали сірку, та ще й у великих дозах, не перевірили протипоказань…

Закріплений лікар, Людмила Олексіївна Любарська, краща за Ніну Миколаївну. Вона не садистка, а просто дурепа. Вона щиро вірить, що людина, яка відмовилась від кар’єри, поставила під загрозу себе й родину, математик, що зайнявся політикою (хай нею політики займаються!), — ненормальний. І з позицій своєї нормалі-моралі вона й допитує мене.

— Напішитє покаяніє, перестаньте пісать пісьма друзьям-антісовєтчікам, скажите жене, штоб ана перестала скандаліть.

З того, як вона говорила про дружину, видно, що головний-таки псих і ворог — вона, а не я. Бояться Тані настільки, що порушують навіть розпорядження не пускати на побачення дітей молодших за 16 років.

Людмила Олексіївна декілька разів просила урезонити дружину: а то і її посадять, і дітей заберуть.

Я намагався було «урезонити» Таню, але розумів, що по-дурному це виглядає: вона робить усе, що може, аби витягнути мене, а я їй заважаю вмовлянням діяти якомога тихіше. Врешті-решт махнув рукою — їй видніше.

Приїжджала мати. Дуже переживала через те, що я повірив цим падлюкам, начебто вона писала в ДБ про те, що у мене бувають дивацтва. Нарешті мама зрозуміла, що таке радянська влада. Ніколи вона не вірила моїм розповідям про життя й методи радянської буржуазії.

А в палаті з’явилася нова жертва для всезагальних «веселощів». Коли його привезли, він зовсім не рухався. На обід садовили й годували з ложечки. Поступово почав сам хапати руками кашу і їсти. В туалеті хапав та їв кал. Хтось помітив, що коли над вухом у нього сказати «конячка», то він заходиться диким реготом. Приходили санітари, наглядачі, медсестри послухати цього сміху від душі, сміху, якого зовсім не можна було описати, справді веселого (з якоюсь істерією). Коля був у ракетних військах у Казахстані. Заправляв ракету, і впав з неї головою на бетонову доріжку. З його сміху почав реготати і я. І раптом: «Боже, та я ж не лише пам’ять і розум втрачаю, а навіть моральне почуття!» І згадалося, як Павло Радзієвський водив на барда-абсурдиста Васілія Канаєва: «Чого він буде для мене одного співать?» — «Понесемо півлітри». — «Та ви ж споюєте його». Але пішов, і не шкодував. Вася спочатку грав кумедь: «Ти знаєш, кто я? Я,