Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Євдокимову Еллочка якось похвалилась, що купила Еріх-Марію Ремарку. Той і охрестив її «Ремаркою». Еллочка помстилась йому, приписавши галоперидол. Не знаю, чому пропустив подробиці Еллоч-чиних сеансів. Уявляєте собі, який кайф має жінка з комплексом меншовартості, коли під нею десятки, а то й сотня, сексуально голодних мужиків, а вона їх карає, навіть сракою може сісти на голову? З самого початку мене попередили, що Еллочка дає сеанси. Викличе, допитує, а спідниця — з розрізом, ноги розставлені, голова в зека крутиться, зазирає туди, в розріз. А сам меле те, що вона питає. Я їх за жінок не вважав, але, на відміну від Євдокимова, грубо не відкидав «жіночої» примхи. Дивився не вниз, а в лице, й охоче розмовляв про Фройда, західну культуру сексу тощо. Таким чином, вона діставала кайф, і не почувалася зневаженою ні сексуально, ні інтелектуально. На відміну від Євдокимова, навіть з якимось зацікавленим співчуттям ставилася до мене… Й ліків давала небагато.

Ніна Миколаївна розуміється на людській психології, легко ловить мене на недоказаному (а я й не збирався говорити їм все, що думаю про владу, а відповідав тільки на питання про мої праці). Здивувала мене тим, що любить мого улюбленого художника — Чурльоніса. (Лежала репродукція під шклом, на її столі. «Як, ви любите Чурльоніса?» — це, шукаючи і до неї «ключі». Не знайшов, лише до неї не знайшов…) Докоряла мені тим, що я люблю психічно ненормальних художників: Іванова «Явлення Христа народу», Врубеля, пізнього Ван-Ґоґа, Марка Шаґала.

— А Чурльоніс — він хоч був здоровий?

— Нет. Он пакончіл с сабой.

— Чому ж ви його любите?

— Ета уж майо дєла.

Таня передала книжку Перрюшо «Життя Ван-Гога». Бочковська прочитала і заборонила давати іншим хворим: «Це ж історія психічної хвороби».

Усі мої листи до дружини й дітей глузливо коментувала — «ласкаві слова», «поради дітям», «дружині», мрії про спільну працю.

Беручи до уваги те, що в цьому відділенні видавали максимальні дози нейролептиків та сірки, мало хто відважувався розпочинати з нею дискусії.

Вривалась вона до палати і холодним, безживним голосом казала:

— Петров, ти опять обругал сестру! Сера!

— Іванов, гаварят, што ти занімаєшся ананізмом.

— А к тебе, Сідоров, больше нє прістают с грязнимі прєдложеніямі?

І всім — нові дози нейролептиків.

Хтось скаржиться — боляче.

— Нічєво, прежде чем ізнасіловать девочку, задумаєшся, вспомніш про серу. Ви лєчіться сюда прішлі, а нє отдихать.

— Ніно Миколаївно? А коли оце я видужаю?

— Кагда я на пенсію вийду, а ти ананіравать перестанеш.

— Плющ, пачєму ви нікогда нє здороваетесь с намі? Ето прінципіально, ілі із-за нєвоспітанності? Ви же культурний человек, какіє кніґі чітаєтє.

Допитує різким голосом, який принижує:

— Вот ви дружите с етім убійцей, што двоіх жон убіл.

— Не дружив я з ним, а просто слухаю його цікаві розповіді.

— Всьо про разврат, небось?

— А про що ж іще слухати? Про вбивства?

— І как ви слушаете всьо ето? У вас же жена єсть, вон ви єй какіє нєжниє названій в пісьмах дайотє, а самі слушаете гадості!

— Ви ж навпаки самі звинувачуєте мене, що я ні з ким, крім політиків, не розмовляю. А з Володею розвели через розмови про фантастику. З ким же мені говорити і про що? Книжок ви видаєте мало.

Вона причепилась, щоб я написав покаяння в дусі Дзюби, Якіра і Красіна.

— Ви ж самі розумієте, що в їхньому віці так швидко не міняються. Ви хочете, щоб я написав брехливого папірчика?

— Нет, нєт, ми знаєм, што ви правдівий человек. Но, может, под іх вліянієм ви передумаєте, ізмєнітє своі взгляди.

Коли по радіо слухали брехливі покаяння Красіна і Якіра, ми, всі політичні, були вражені їхніми юдиними словами. Багато хто не міг ні думати, ні говорити. Євдокимов чекав на щось подібне від Якіра, я ж ні від нього, ні від Красіна (особливо від Красіна) такого не сподівався. Повторює жовані, брехливі фрази — і хто? — Якір, який так болісно пережив судовий фарс над своїм батьком, знущання з себе і з матері. Мені здавалось, що він радше покінчить із собою, аніж піде на те, щоб зрадити інших.

Потім була зрада Дзюби, за ним Селезненка і поета Холодного. Всіх українців особливо вразив Дзюба, що так довго був символом незламної, молодої України.

Почав думати навіть про тортури. Але Таня на побаченні пояснила простіше: не захотів вмирати у таборі від туберкульозу легень, покинути дружину й дочку, яку він так любить.

Холодного на знак протесту проти зради покинула дружина, якій він писав колись: