Читати книгу - "Ігри в помсту, Світлана Бонд"

107

27 листопада. Минулий рік

Минуло дев'ять днів зі смерті Єгора, і квартиру, де він жив, потрібно було терміново звільняти, чим Мирослава й займалася. Кілька часів їй знадобилося на прибирання, щоб викинути весь розбитий мотлох, який ще недавно представляв високу цінність, але її істерики не пройшли безслідно.

Зараз вона боялася саму себе. Не думала, що така маленька слабка дівчинка, на кшталт неї, здатна на таке. Як виявилося, людина у відчаї здатна на все. Головне, щоб їй не заважали. Мирославі теж не заважали; деякий час вона сиділа в чотирьох стінах і нікуди не виходила. Не хотіла бачити людей і щоб бачили її.

Знадобився тиждень, щоб прийти до тями й продовжити жити. Востаннє вона прийшла у квартиру, де було все її життя. Спочатку не могла піти, бо всі спогади тут, усе просякнуте ним. А потім не могла залишитися, бо, знову-таки, все нагадувало про нього, тиснуло і не дозволяло розслабитися. Викинувши непотрібне сміття, вона виставила пару своїх коробок з речами біля дверей і почала чекати.

У двері подзвонили, і Мирослава побігла відчиняти.

Побачивши Мирона, вона вперше відчула хоч якусь позитивну емоцію. З коротким хвостиком ззаду, в улюбленій шкіряній куртці, він здавався таким рідним, тим, кого вона знала з самого дитинства - вічною опорою і підтримкою.

Він міцно притиснув її до себе і поніс подалі від дверей.

- Радий, що все під контролем, - холодно промовив він. Тиждень місця собі не знаходив від неможливості приїхати й боявся, що вона не переживе тієї смерті, але вона змогла це винести.

- Зі сторони може здатися й так, але тут... - вона постукала пальцями по скронях. - Не впевнена.

- Міро, тебе попустить, - він зайшов на кухню. Був шокований тим, наскільки спорожніла квартира, але озвучувати не став. - Тобі просто потрібен час.

- Час не лікує.

- Так, але ти навчишся з цим жити.

- Не впевнена, - її голос затремтів. - Я не хочу жити. Мене це вбиває. Я або сама в петлю залізу, або знищу кожного, хто до цього причетний.

Мирослава затиналася, схлипувала, голос різав горло, але вона говорила. Це єдина людина, яка знала все, при якій вона завжди залишалася собою.

- Я не заспокоюся, поки Лєра не опиниться на моєму місці. Хочу бачити, як вона загинається від болю. Як вона молить про смерть.

- Єгора це не поверне, - Мирон дістав із кишені маленький пакетик і підійшов до Мирослави. Взяв білу пігулку і великим пальцем поклав їй на губу, потім проштовхнув у рот. - Заспокойся.

Вона не заперечувала. Тільки ніякі наркотики й алкоголь не допомагали забути. Таке не забувається.

- Ти вважаєш, у всьому винна Лєра?

- Так, через неї він вибіг на вулицю. Я ж казала, що сама передам, але він мене не послухав, купився на її сльози.

- Вона ж через вас той кулон втратила.

- А через неї він вибіг на дорогу, - перебила Мирослава. - Скоро вона зрозуміє, як було мені. Втратить усіх, кого любила. Тільки от невдача: вона зустрічається з моїм братом. Знала, стерво, кого брати.

- І що ти збираєшся робити? - запитав Мирон. Він боявся почути відповідь, знаючи, на що вона здатна. Зараз Міра просто не могла думати розумно, і хтось має зробити це за неї. Той, хто завжди поруч і в разі чого виправить усі її помилки. - Хочеш сказати, що позбавиш її найближчого?

Мирослава відвела погляд убік, не бажаючи показувати очі, що палали вогнем рішучості та люті, яка роз'їдала її зсередини. Відчуття втрати глузду було майже фізичним, пульсуючи в її скронях і проникаючи в найглибші закутки розбитого серця.

- Все так, - прошепотіла вона.

- З глузду з'їхала?

- А мені більше втрачати нічого, - голос Мирослави затремтів. - Все найважливіше я вже втратила. Думки про помсту змушують мене жити. Хто там у неї є? Хлопця викреслюємо, а ось братик...

- Влада не чіпай, - заперечив Мирон. - Він мені ще для справи потрібен. Добре працює, Костян не помилився.

- Вони там усією кімнатою барижать? - скривилася вона. - Ну, добре, буду знати. Знадобиться.

- Звідки в тобі стільки ненависті? - не розумів він. Завжди думав, що знає про неї все, а з'ясовується, не знав нічого. Найтемніші сторони ховалися роками.

- Цю злість було кому розбудити.

Мирон підійшов до неї впритул і взяв за плечі.

- Ти просто під емоціями; для початку тобі треба заспокоїтися і ще раз усе обміркувати.

- Під емоціями я була тиждень тому, коли робила ці порізи! - закричала Мирослава і скинула толстовку. - А зараз я говорю серйозно й обдумано!

Дивлячись на живіт, руки та груди, які вона не подумала прикрити, Мирон почав розуміти, що вона говорить правду і повністю себе контролює. Бо жодна людина, розуміючи хоч щось, ніколи не зможе зробити таке. Все тіло було неприродного кольору: червоне, місцями синє і фіолетове, сотні порізів, на ній не було живого місця. Тут Мирону навіть сказати нічого. Він, звісно, знав, що смерть Єгора доб'є її, але, щоб настільки... Тоді він зрозумів, що їй довелося терпіти цей тиждень наодинці з собою, картав себе, що його не було поруч. Він би не допустив цього.