Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

— Він завжди був одним з найулюбленіших моїх героїв.

— І моїх теж. До Катр-Бра. А може, то було й не під Катр-Бра, а десь-інде. Пам'ять мене зраджує. Назвемо це краще Ватерлоо.

— Хіба він так погано бився?

— Жахливо, — сказав полковник. — Забудьмо про це. Надто багато було в нього ар'єргардних боїв після відступу з Москви.

— Його ж називали найхоробрішим з хоробрих.

— Ну то й що? На цьому далеко не заїдеш. Хоробрим треба бути все життя, та ще — найрозумнішим із розумних. А на додачу потрібне добре постачання.

— Розкажи мені, будь ласка, про Париж. Я бачу, що ми більше не повинні кохатися.

— Не знаю, хто сказав, що не повинні.

— Я сама, бо я люблю тебе.

— Гаразд. Ти сама, і ти мене любиш. Не повинні, то й не повинні, хай йому чорт.

— А ти гадаєш, що, коли ти ще раз спробуєш, тобі не зашкодить?

— Зашкодить мені? — спитав полковник. — Коли в біса мені щось шкодило?

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

— Прошу тебе, не гнівайся, — попросила вона, натягаючи ковдру їм на плечі.— Випий зі мною. Ти ж хворий.

— Так. Тільки краще не згадуймо про це.

— Слухаю! — сказала вона. — Це я від тебе навчилася. Бачиш, ми вже більше не згадуємо.

— Чому тобі так подобається ця рука? — спитав полковник, кладучи руку туди, де їй хотілося лежати.

— Будь ласка, не вдавай із себе дурника і не думай ні про що, ні про що, ні про що в світі!

— Я справді дурний, — сказав полковник. — Але я ні про що, ні про що не думатиму, навіть про ніщо та про його брата завтра.

— Прошу тебе, будь добрий і лагідний.

— Буду. А зараз я викажу тобі військову таємницю. Цілком секретно: я кохаю тебе.

— Ти дуже люб'язний. І так мило це сказав.

— Ніякий я не люб'язний, — мовив полковник, прикинувши на око висоту моста й подумавши, що гондола вільно пройде під ним. — Це перше, що люди в мені помічають.

— Завжди я не так висловлююсь, — сказала дівчина. — Але ти мене все одно люби. Я дуже хотіла б сама любити тебе

— Але ж ти любиш.

— Люблю, — відповіла вона. — Цілим серцем.

Тепер вони віддалися вітрові; обоє втомились.

— Ти думаєш…

— Я ні про що не думаю, — відказала дівчина.

— А ти спробуй подумати.

— Гаразд.

— Випий вина.

— Охоче. Воно дуже смачне.

Вино було смачне. Лід у відерці ще не розтанув, і вино було холодне й прозоре.

— Можна мені лишитися в «Грітті»?

— Ні.

— Чому?

— Недобре. Через них. І заради тебе. А на мене начхати.

— Отже, я мушу йти додому?

— Атож, — відповів полковник. — Цілком логічний висновок.

— Як важко казати сумні речі! Невже не можна в чомусь прикидатися?

— Ні. Я проведу тебе додому. Ти спатимеш солодко й міцно, а завтра ми знову зустрінемося.

— А можна мені подзвонити тобі в «Грітті»?

— Можна в будь-який час. Подзвониш, тільки-но прокинешся.

— Добре. А чому ти прокидаєшся так рано?

— Це професіональна звичка.

— Як би я хотіла, щоб у тебе була інша професія і щоб тобі не загрожувала смерть!

— Я теж, — сказав полковник. — І я збираюся подати у відставку.

— Так, — сказала вона сонно, вдоволено усміхаючись. — Тоді ми поїдемо в Рим і замовимо тобі костюм.

— А опісля щасливо житимем довіку.

— Прошу тебе, не треба. Не треба! Ти ж знаєш, що я дала собі слово не плакати.

— А сама плачеш! Якого ж біса ти його дала?

— Проведи мене додому, будь ласка.

— Я й сам збирався це зробити, — сказав полковник.

— Ні, спершу покажи, що ти добрий.

— Гаразд, — сказав полковник.

Після того, як вони чи, точніше, полковник, розплатилися з гондольєром, — цей кремезний, дужий, надійний і шанобливий чоловік вдавав, ніби нічого не помічає, а насправді бачив усе, — вони вийшли на Пьяццетту й перетнули широку, холодну площу, де гуляв вітер, а старе каміння під ногами здавалося таким твердим. Сумні, але щасливі, вони йшли, міцно пригортаючись одне до одного.

— Ось тут німець стріляв у голубів, — сказала дівчина.

— Ми, мабуть, вбили його, — відповів полковник. — Або його брата. А може, повісили. Звідки мені знати? Я ж не агент розшукної поліції.

— А ти мене ще любиш на цьому старому, роз'їденому морем холодному камінні?

— Люблю. Якби я міг, то розіслав би тут свою солдатську ковдру й показав би тобі.

— Це було б іще більше варварство, аніж стріляти голубів.

— А я й є варвар, — сказав полковник.

— Не завжди.

— Спасибі й за це.

— Тут треба звернути.

— Здається, я вже запам'ятав. Коли нарешті розламають цей клятий кінотеатр та збудують тут справжній храм? Цього вимагає навіть рядовий першого взводу Джексон.

— Коли хтось знов привезе з Александра святого Марка, сховавши його під свинячими окостами.

— Для цього потрібен хлопець із Торчелло!

— Ти сам хлопець із Торчелло.

— Так. Я хлопець із Бассо-П'яве, і з Граппи, і навіть із Пертіки. Я хлопець із Пасубіо, а це тобі не абищо: там було куди важче, ніж будь-де. В нашому взводі ділили гонококи — їх привозили із Скіо в сірниковій коробці. Ділили, щоб хоч так вирватися звідти, так там було нестерпно.

— Але ж ти лишився

— Так, — відказав полковник. — Я завжди йду останнім — з гостини, звичайно, а не зі зборів. Я справді небажаний гість!

— Ходімо?

— А ти ж, здається, дала собі слово?

— Дала. Та коли ти сказав, що ти — небажаний гість, я передумала.

— Не треба. Краще дотримуй слова.

— Я вмію бути твердою.

— Знаю. Ти, хай йому біс, можеш дотримати чого завгодно! Але, доню, є речі, за які зовсім не слід триматися. Нехай цим бавляться дурні. Іноді слід якнайшвидше передумати.

— Якщо ти хочеш.

— Ні. Твій намір розумний.

— Але ж до завтра так довго чекати!

— А це як кому пощастить.

— Ну, я, напевне, буду міцно спати.

— Аякже, — сказав полковник. — Якщо в твоєму віці не спати, тебе просто треба повісити!

— Не кажи так.

— Пробач, — мовив він, — я хотів сказати: розстріляти.

— Ми майже дійшли додому, і ти міг би люб'язніше розмовляти зі мною.

— Я й так люб'язний до нудоти. Нехай хтось інший буде люб'язніший.

Вони підійшли до палацу: ось уже й палац. Лишалося тільки потягти за ручку дзвінка або відімкнути двері ключем. «Якось я навіть заблудився тут, — подумав полковник, — хоч раніш зі мною такого ніколи не траплялося».

— Будь ласка, поцілуй мене на прощання. Тільки ніжно-ніжно.

Полковник послухався. Він кохав її так, що, здавалося, цього несила було знести.

Вона відчинила двері ключем, що лежав у неї в сумочці.