Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Двічі графиня та двічі генерал 📚 - Українською

Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Двічі графиня та двічі генерал" автора Сергій Шарик. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 172 173 174 ... 179
Перейти на сторінку:
таємниці провіднику, який сприйняв усмішку гостей по-своєму.

Через два дні яхта з Потоцькими на борту вийшла з бухти Севастополя. Усім уже хотілося додому.


У Тульчині, ледь переступивши поріг палацу, граф Станіслав почув гучні крики. Слуга на його німе запитання з усмішкою вказав на бібліотеку. У бібліотеці, жестикулюючи, голосно про щось сперечалися Ян Потоцький і Станіслав Трембецький.

— Яку істину намагаються довести письменник і поет? — після короткого привітання запитав граф Станіслав.

— Цей юнак, — сміючись, відповів Трембецький, — уже майже мене переконав. Ідеться про місцеве населення. Ян стверджує, що українці — абсолютно особливий народ, що відрізняється від поляків, а тим паче від росіян, і пішов він від давнього племені укрів.

— Мене він давно в цьому переконав. Я і сам, усе життя спілкуючись із цими людьми, побачив унікальність українського народу. І допоможу вам у цьому розібратися, якщо ви трохи погостюєте у нас.

— Прошу вибачення за моє вторгнення до вашої обителі, графе. Мене запросив ваш зять, точніше, я сам напросився — дуже вже мені хотілося попрацювати у вашій бібліотеці, яку так розхвалював Ян.

— Ви — бажаний гість, і я ображуся, якщо ви нас швидко залишите. І що ви можете сказати про мою бібліотеку?

— Це просто джерело! Я взагалі не розумію, чому у свої шістдесят чотири роки я вперше у вас в гостях. І в «Софіївці» я вперше побував (ваш покірний слуга Людвіг Метцель звозив мене туди).

— І як вам парк?

— У мене відродилося бажання творити! Цю красу потрібно оспівати у віршах!

— Ну що ж, наш дорогий поете, вважайте, що ви прийняті на роботу, — граф Станіслав простягнув руку Трембецькому. — Усі ваші умови я приймаю навіть не обговорюючи.

— А що потрібно старому поетові? Добрий стіл (я тепер вегетаріанець), багато фруктів, особливо цитрусових, погашення моїх старих боргів та спілкування із вродливими жінками. До речі, графе, а де ваша прекрасна дружина?

Немов передбачуючи це питання, до бібліотеки ввійшла графиня Софія. Трембецький розцілував грекині руки.

— Мадам, повірте старому ловеласу, ви все гарнішаєте і гарнішаєте!

— Ви мені лестите, Станіславе, вік нікого не жаліє.

— Ні, дорога графине, я абсолютно щирий.

— Софі, — звернувся до дружини граф Потоцький, — наш дорогий Станіслав вирішив присвятити «Софіївці» поему.

— Це чудово! Колись ви присвятили мені оду, а тепер…

— А тепер, — продовжив за неї Трембецький, — ви гідні поеми. Але якщо раніше я захоплювався тільки вами, то тепер — вашим прекрасним союзом, надихаючим на такі дивовижні речі, як парк в Умані. Від завтра я починаю збирати матеріали. Як художник я не можу втратити жодного мазка.

Граф Потоцький відновив поїздки по своїх володіннях, зрідка запрошуючи Трембецького. Весь вільний час поет працював у бібліотеці над давньогрецькими міфами, розпитував Метцеля про «Софіївку», з Яном Потоцьким розмовляв про історію України, а у Софії та Станіслава вивідував сімейні перекази.

Якось Трембецький повернувся до палацу особливо збуджений.

— Що трапилося? — у тривозі запитала у поета Софія.

— Графине, я вражений. Усі попередні поїздки захоплювали мене, але не в такій мірі. Ваш чоловік — чарівник: добірне зерно, сади з багатим урожаєм фруктів, численні табуни великої рогатої худоби, а деякі види волів просто жахають своєю величиною, на кінному заводі — чудові коні, мед, схоже, тече рікою, чисті, доглянуті села, задоволені холопи з повагою і любов’ю ставляться до графа. Все це мене радувало і під час попередніх поїздок. Але сьогодні я побачив баранів, які не можуть тягнути за собою свій власний хвіст! Вони його возять на спеціальному маленькому візку! І хоча граф пояснив мені, що це спеціальна порода і що то не хвіст, а курдюк із жировими відкладеннями, мені від цього легше не стало. Такого я ще не бачив у своєму житті!

— Моя заслуга тут невелика… — скромно відповів Потоцький.

— Я знаю наперед, що ви мені зараз скажете, — перебив його Трембецький. — Що тут чорнозем, який можна намазувати на хліб замість масла, клімат, який сам вирішує, коли потрібен дощ, а коли — сонце, народ упертий і працьовитий, який знає усі тонкощі землеробства. Все це так. Але чомусь у ваших сусідів (а я побував у багатьох з них) такого достатку, такого порядку, такої організації праці я не бачив. Так що провести мене вам, графе, не вдасться.


У травні 1804 року кількість гостей, що приїхали до Тульчина, перевершила всі очікування. Гості почали збиратися ще в березні і незабаром заповнили весь палац. Довелося розміщувати спочатку у старому палаці, потім у заможних селян і, нарешті, в Печері і Немирові. Навіть кілька французьких дворян, що кочували по Європі після революції на батьківщині, зупинилися у Потоцьких і прикрасили своєю присутністю знатне товариство, яке наїхало з Росії, Польщі, Австрії…

Невгамовна графиня Софія знову готувала карнавал на честь свого чоловіка, залучаючи всіх бажаючих. Станіслав Трембецький захоплювався її життєвою енергією і якось запросив графиню до своєї кімнати.

— Потрібно порадитися, — таємничо повідомив він.

Підійшовши до апартаментів Трембецького, Софія почула за дверима гучний голос поета (він емоційно з кимось розмовляв). Про всяк випадок графиня постукала й діставши ствердну відповідь, увійшла й розреготалася: Трембецький стояв біля відчиненого вікна, на підвіконні якого сиділо безліч горобців, і розмовляв з ними.

— Не дивуйтеся, графине, — не повертаючись, мовив поет. — Це мої «кури» прилетіли. Ось цей настовбурчений — глава сімейства Микола — сьогодні чимось стурбований. Я намагаюся з’ясувати, у чому справа.

— І велике в нього сімейство? — сміючись, запитала графиня.

— Та вже більше ста особин, — серйозно відповів Трембецький. — Доводиться допомагати йому й у вихованні, й у вигодовуванні. Він часто прилітає сюди, і ми радимося, вирішуємо долю дітей, родичів.

— І що, у кожного горобця є своє ім’я?

— Ну звичайно! І не тільки ім’я, і свій характер, свої примхи — все, як у людей.

Із цими словами він змахнув

1 ... 172 173 174 ... 179
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Двічі графиня та двічі генерал», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Двічі графиня та двічі генерал"