Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

«Саме тому українських дипломатів на світовому форумі ніхто не чекав, до того ж вони не мали належної фахової підготовки». Голова делегації Сидоренко, як і більшість його підлеглих, не знав іноземних мов. Всередині самої делегації було три течії: «самостійників», «федералістів», «галицьких сепаратистів». До того ж українці не змогли налагодити співпрацю навіть «із прихильниками незалежної УНР з числа французьких громадсько-політичних діячів, які були змушені працювати самостійно для справи визнання України Антантою»[564].

Дипломатія УНР могла хіба апелювати до вищих ідеалів справедливості, права націй на самовизначення тощо. Жодних практичних наслідків ці апеляції, вочевидь, не мали. Союзники ні за яку ціну не стали б псувати відносини між собою через претензії українських націонал-соціалістів. Єдиний виняток: 24 січня 1919 р. вони схвально відгукнулися на пропозицію американського президента, ухваливши заяву про свою стурбованість «повідомленнями про численні випадки застосування в Європі та на Сході збройної сили з метою оволодіння територією, хоча тільки мирова конференція повинна встановити, кому вона буде справедливо належати»[565].

Але такі та їм подібні зауваження були нічого не вартими словами. Щоб нейтралізувати їхній теоретично можливий ефект, Варшаві треба було лише час від часу нагадувати країнам-переможницям про Брестський мир, про більшовицький характер УНР та про споконвічну належність Галичини до Речі Посполитої.

Але можна було обійтися і без цього. Українська сторона цілеспрямовано, наполегливо, напружено затягувала зашморг на власній шиї. А заразом і на шиях мільйонів мешканців тогочасної України. Щоби переконатися в цьому, достатньо лише погортати сторінки протоколів офіційних урядових засідань. Збереглися вони, мабуть, не всі, але те, що є в розпорядженні дослідників, вражає. Візьмімо для прикладу діяльність першого директоріального уряду.

Частина X

Уряд Чехівського. Внутрішня політика

Перший за порядком націонал-соціалістичний кабінет відбув 40 засідань (перше — 25 грудня, останнє — 13 лютого), на яких обговорив близько 500 різноманітних питань[566].

В середньому — 12 питань на 1 засіданні. Основні теми засідань: державне будівництво, справи військові та міжнародні, фінансові, аграрні, культури та освіти, культів та інші.

Протоколи перших засідань свідчать про таку-сяку адекватність перших кроків уряду:

— утворили Малу Раду Міністрів з правом «остаточного вирішення справ, переданих їй Великою Радою», які вважаються дійсними «при присутності голови її чи його заступника, державного секретаря чи його представника і не менше ніж 4 міністра» (2 січня),

— призначили послів до іноземних держав (2 січня),

— обрали на посаду голови Малої РНМ товариша міністра фінансів Василя Мазуренка (3 січня) та міністрів внутрішніх справ, юстиції та фінансів заступниками голови РНМ (10 січня),

— ухвалили кандидатури 10 осіб на посади «найвищих суддів» (10 січня),

— доручили міністру внутрішніх справ «скласти комісію для негайного вироблення проекту державного устрою Української Народної Республіки» «для пред’явлення Конгресу Трудового народу»,

— вирішили «спільно із Директорією» «обміркувати законопроект про місцеві з’їзди та ради трудового народу» (13 січня),

— оголосили військовий стан на всій території УНР та стан облоги в Полтавській і Чернігівській губерніях (20 січня),

— ухвалили і «з’єднання УНР з ЗУНР» (21 січня, спільне засідання РНМ із Директорією),

— призначили «свято прилучення Галичини до України» на 22 січня (18 січня), хоча за день перед тим з’ясували, що обидві «держави» не мають навіть шляхів сполучення між собою і, отже, ніяк фізично «прилучені» одна до одної бути не можуть (20 січня).

Певну увагу міністри приділили й основному питанню — становищу на фронтах, хоча, цілком очевидно, ніякого впливу на перебіг воєнних дій вони не мали. Членів уряду просто ставили перед фактом, лише інформуючи їх «про стан військових подій на Вкраїні» (16, 20 грудня, 13, 22 лютого).

Принаймні двічі обговорювали питання створення та відрядження місії до Паризької мирної конференції: кандидатів визначали не за професійними, а за політичними ознаками. Так і записали: «представниками України поза кордоном призначались тільки виключно певні українці» (25 грудня)[567].

Ці люди, як показали їхні подальші дії, не мали щонайменшого, жоднісінького уявлення про міжнародні справи. За визначенням не розуміли і зрозуміти в принципі не могли: від дня підписання перемир’я в Комп’єні шансів України на самостійне державне існування не було.

Фінансова політика. Основним предметом зацікавленості членів уряду було роздавання грошей. Роздавали їх наліво. Роздавали їх направо. Роздавали тим, хто просив. Роздавали і тим, хто не просив. Роздавали без формального розпису державних видатків.

Заради справедливості відзначу: 3 січня міністри «прийняли до відома» бюджет УНР, але його зміст нікому до сьогодні не відомий. Невідомо також, хто і коли готував розпис державних надходжень та видатків — відповідних фахівців у лавах націонал-соціалістів ніколи не було.

Законом від 6 січня 1919 р. в обіг запровадили «державну українську грошову одиницю — гривню». Тим самим законом з обігу «вивели» російські кредитні білети і знаки (так звані «керенки»). Попри всі ці постанови вони перебували в обігу аж до кінця 1920 р.

Але якщо уявити неймовірне — що такі фахівці таки були, — негайно виникає інше, також цілком природне питання: а чи можна підготувати проект державного бюджету за тиждень? Навіть якщо уявити, що уряд доручив розробити відповідний проект негайно після свого «призначення» ввечері 25 грудня?

Відкритим залишається і питання про забезпечення наявної грошової маси золотом, іноземною валютою, іншими активами.

Наведу лише декілька прикладів нічим не обґрунтованих, ніяк і ніким не контрольованих виплат:

— задовольнили «грішми китайських робочих, які працювали на Південно-Західному фронті» (25 грудня),

— призначили пенсію у сумі 3000 карб. на рік батькам помічника одеського коменданта, «забитого більшовиками» (26 грудня),

— наказали «негайно» перевезти гроші з Німеччини (26 грудня),

— звільнили від податків українські театри (26 грудня),

— відпустили міністру продовольчих справ 50 млн карб. «на заготовки для населення немонополізованих продуктів» (31 грудня),

— 40 млн карб. призначили «для продовольчих операцій Галичини, Буковини та Холмщини» (18 січня),

— 2 млн карб. — «для негайної допомоги єврейському населенню, яке постраждало від погромів» (20 січня),

— 10 млн карб. — «в розпорядження краєвого комісара Холмщини О. Ф. Скоропис-Йолтуховського» (29 січня),

— надали 50 млн карб. міністру внутрішніх справ «для задоволення різних потреб, зв’язаних з евакуацією» (2 лютого),

— 37 млн 400 тис. карб. — «на допомогу українським видавничим організаціям» (12 лютого),

Перепала копійка і дипломатам: бюджет дипмісії до США на 6 місяців ухвалили у сумі 1 471 400 карб. (6 січня), 3-місячний бюджет дипмісії у Франції у сумі 3 228 340 карб. (6 січня) та 958 830 карб. (17 січня). Не забули про університет Св. Володимира — відпустили «на забудову» 1 млн карб., а на ремонт — 87 500 карб.

Аби в подальшому не розмінюватися на дрібниці, ухвалили заснувати «фонд для видавання грошових допомог» при Директорії (9 лютого) та дозволили міністру фінансів «випустити грошових знаків» на суму 8 млрд грн (12 лютого). І це при тому, що 27 грудня цей міністр уже дістав «право» емітувати папірців «на суму 3 500 000 000 карбованців»[568].

Земельне питання. Ключовим питанням так званої «української націо­нальної революції» вони ж «національно-визвольні змагання українського народу» було питання якраз не національне, а соціальне. Якщо зовсім точно — аграрне.

Відповідний проект РНМ обговорила 6 січня, а остаточно ухвалила за день, в середу, 8-го. Загальна