Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

smathema ticos (1588 р.), відзначаючи появу релігії з явним етичним нахилом, на яку надихнули цінності з Євангелія. Власне, тема не нова: від флорентійських неоплатоністів до Еразма Ротердамського (1467?—1536) вона пролягає червоною ниткою крізь італійську зокрема та європейську культуру загалом. Утім, Бруно переробляє її на свій лад, поєднуючи докупи з однією з тем, сповнених власними роздумами, та надаючи світських рис. У тлумаченні, що міститься у Lampas triginta statuarum (1587 та 1591 рр.), charitas позбавляється будь-яких припущень теологічного характеру, аби взяти за основу діалектику протилежностей. На думку Бруно, все це, звісно, неймовірний здобуток, проте, цілком закономірний — внаслідок процесу, що зароджується в серці матерії та inexplebilis voluntas, що змушують її ставати всім, набуваючи згодом усіх імовірних форм. Онтологічно наділені властивостями матерії, від якої походять, природні явища схильні взаємно поєднуватись: приховане у первісній сутності бажання виблискує так само у боротьбі, де протилежності прагнуть асимілюватись, як у несподіваних та мимовільних поєднаннях простих тіл; однак править усім все одно людина, чия воля цілком природно керується прагненням віднайти, через конфлікт, згоду й мир. У межах такого світогляду charitas є досконалим утіленням раціонального бажання, властивого всім людям, і, на думку Бруно, на ньому ж може ґрунтуватись релігія, упорядкована за принципом єдності, а не поділу. Утім, вітаючи зв’язок, створений політикою між людиною і богами, залишається у підвішеному стані питання того, що поєднує окремого індивіда й істину: чи спроможна людина сформувати негайний та безпосередній зв’язок із істиною — протягом дуже нетривалого періоду свого існування, поза тенетами, сплетеними законами та пізнанням у широкому колі життя. Вдаючись до теми, якої Бруно вже торкався у De umbris idearum, він обгрунтовує її в діалогах Degli eroici furori (1585 р.), оповідаючи надзвичайний досвід, що змушує випадок, у спробі розірвати залізне коло мінливості, ставати частиною нескінченності. У класичних міфах про мисливця Актеона завуальовано змальовано піднесення, яке завдяки кропіткому внутрішньому перевтіленню, поєднаному із зусиллям інтелекту та волі, відкриває перед закоханим промінь просвітлення. І нічого спільного ні з містичним викраденням34, ні з доктринами Фічіно про deificatio: надзвичайна концентрація думки не відплачується лютому божеству нічим. Те, що здається героєві божественною волею, — висміює Бруно — є не абсолютною єдністю, а натомість її «тінню», «Діаною»35, в якій втілюється життєздатна безмежність природи. Стосовно цього ключового моменту у творі Furori ще раз наголошено на тому самому, що у праці De umbris зображено в образі прекрасної Суламіти, коханої царя Соломона, котра сиділа в тіні: поза межі мінливості людина у цьому житті не здатна вийти.

34 Посилання на міф про Актеона, варіантів якого декілька. — Прим. пер.

35 Богиня полювання у римлян, у греків — Артеміда. — Прим. пер

Люди

як «земні боги»

Віра

і знання

Милість

Прадавні знання, нові образи у світі

Від поняття про всесвіт до поняття про природу, поняття про людину в космосі та історії — у лондонських філософських діалогах започатковано цілком нову проблематику, яку Бруно розвиває в онтологічній та гносеологічній площинах. Повертаючись до творів Арістотеля, він водночас непримиренно полемізує з ним в Acrotismus Camoeracensis (1588 р.) і в більш помірних формах коментарів і енциклопедичних оглядів у Lampas triginta statuarum та Summa terminorum metaphysicorum (1591 р.), обговорює особливості знання, якому, не виснажуючи голою емпіричністю й не викристалізовуючись у пустопорожні форми, вдається вирізнити та підкреслити — на основі єдиної всесвітньої матерії — незмінні властивості його складових. На підставі цих проблем зароджується, зрештою, зіткнення з мистецтвом магії: опрацьовуючи багатогранний матеріал, який Фічіно й Агріппа теоретично, зрозуміло та розсудливо упорядкували, Бруно, однак, віддаляється від підлаштованих під неоплатонізм доктрин, аби натомість заглибитись у розважливу praxis, що дає можливість — магові так само, як і політику — розбити усталені бачення та вплинути на consensus, котрий, по суті, є джерелом будь-якого магічного впливу. Продовженням цих роздумів стали праці, надруковані у Франкфурті (De triplici minimo et mensura; De monade, numero et figura; De innumerabilibus, immenso et infigurabili), де філософ наполягає на доктрині про корпускули, найдрібніші частки, яку він удосконалював, тривалий час обмірковуючи її, і яка перейшла зі сторінок Libri physicorum — вже більш розлого — у Lampas та трактати з магії, аби зробити підгрунтям життя у природі потрійний мінімум, що втілено у «метафізичному», «фізичному» та «геометричному» вимірах, і на цьому тлі розвінчати помилку в математиці, де принцип подільності до нескінченності заперечує властиві речам характеристики через абстрактність формальних обчислень. Заперечують, утім, ці переконання, слова Геракліта, до яких вдається Бруно, про те, що нескінченна мінливість природи виключає на всіх рівнях будь-яку ідентичність. Ніколи не трапляються два однакових індивіди, два однаковісіньких випадки, ніколи не доведеться двічі «накреслити одну й ту саму окружність», поєднавши у штучній подібності те, що різне й неподібне, адже математики розмежовують розум і світ. Зовсім інакша доля спіткала твори De monade та De immenso: приділяючи якомога більше уваги числу, аби показати множинність зв’язків між різними рівнями буття, про онтологію життя — нескінченну матерію — розлого ідеться в De immenso, з наведенням доказів нескінченності всесвіту, несамовитою критикою не лише Арістотеля й метафізики Фічіно та його трьох світів, а й тлумачень послідовників Коперника, не визнаючи їхню глибоку та інноваційну цінність.

Мистецтво магії

Див. також: Людина і космос, с. 15;

Єретики, с. 198;

Магія та герметичні науки, с. 389;

Кабалістика, луллізм, таємні писання, с. 395

Toммазо Кампанелла

Джермана Ернст

Найвідомішим твором Кампанелли є «Місто Сонця» (Città del Sole), ідеалізований маніфест невдалої змови в Калабрії, утім, задум автора