Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

Коперником (1473—1543). Палке відстоювання геліоцентризму, певна річ, є посиланням на щемливі події, які Бруно пережив за рік до того, коли його грубо усунули в Окс­форді від викладання, звинувативши у плагіаті після прочитання кількох лекцій про висновки Коперника; тож спогад про нетерпимість університетської верхівки та духівництва цілком явно, просотуючись, підживлює кожну сторінку, на якій філософ захищає незалежні пошуки раціонального, відокремлюючи наукові й релігійні сфери та термінологію, аби довести, наскільки хибно плутати «істину» і «закони», послуговуючись Святим Письмом, яким належало освічувати народи, котрі досі були неуками, щоб підтвердити чи спростувати теорії фізики. Утім, пізнання надзвичайної філософської цінності, притаманної баченню Коперника, має набагато прадавніші корені й істотно глибші з теоретичного погляду: доктрина про рух землі насправді нівелює абстрактне визначення, сформульоване Арістотелем, відокремлюючи нетлінну сутність небес від хаотичної матерії земних тіл, та засвідчує слушність гіпотез Бруно, демонструючи, що «Сонце» та «Земля», небесні тіла, які з онтологічного погляду не відрізняються одне від одного, є цілком неподібними частинами єдиної, живої й нетлінної матерії та субстанції речей. Отже, рух, перевтілення та метаморфози є не свідченням їхньої мінливої та недосконалої природи, а позначають невгамовний процес, завдяки якому матерія «згідно з усіма своїми складовими (наскільки спроможна) все може і є всім якщо не в той самий час та момент у вічності, принаймні в різний час та різні миттєвості вічності, послідовна та мінлива» (Cena de le Ceneri, in Giordano Bruno Dialoghi filosofici italiani, Mondadori, Milano 2000, V, p. 119). Таким чином, у величному визначенні мінливості прозирає підхід, властивий nolana filosofia: переосмислення в нових термінах концепції матерії, перетворюючи її з внутрішнього вмістилища різних форм у початок життя, з якого зароджуються індивіди і світи. З цією метою він починає писати De la causa (1584 р.), твір, у якому від зв’язку між «матерією» і «тілами» переходить до визначення універсальної сутності, у повноту якої споконвіку проростають своїми коренями тілесне і духовне. Своїми відстороненими роздумами Бруно започатковує міркування про поняття сили, піддаючи сумніву першорядну роль Арістотеля у вченні про буття. Такі дії слід розуміти лише як результат дії сили, яка вже існувала раніше: отже, на думку Бруно, хибно міркують ті філософи, хто намагається оцінити лише момент експлікації, не розуміючи, що «суть ліжка» передовсім приховано в сутності, яка «може бути ліжком, колодою, ослоном, бовваном чи будь-якою дерев’яною річчю» (De la causa, IV, in Bruno, Dialoghi, с. 271). Роблячи крайні висновки з теоретичних стратегій, явно запозичених у Миколи Кузанського, Бруно обґрунтовує божественну сутність матерії, аби знайти взаємозв’язок між всеосяжністю акту творіння й абсолютною всемогутністю матерії. Таке відкриття висвітлює геть в іншому світлі всю добірку термінів, що асоціюються з поняттям матерії: не крізь викривлену призму Арістотеля та його штучні відмінності, сама доктрина про субстрат, на основі якого перемежовуються форми, демонструє, як і кожна дійсність — тілесна чи ні, байдуже — що не має жодного змісту, крім матерії: так само, як і стосовно тіні, про яку Бруно складав обґрунтування у Парижі, матерія виявляється комунікативним вузлом, що у безкінечному відтворенні життя пов’язує в одну живу істину світу та неосяжну божественну нескінченність. Зрештою, з цього переконання випливає концепція нескінченного всесвіту та безмежної кількості світів, про які Бруно розмірковує у трактаті De l’infinito, universo et mundi (1584 р.).

Єдність

матерії

Універсальна

речовина

речовини

Закони та істина

Сила

закону

У творі явно «політичного» спрямування Spaccio della bestia trionfante (1584 р.) помічаємо органічний зв’язок із роздумами про матерію, яка, руйнуючи всі людські припущення про dignitas hominis, спонукає переосмислити з огляду на мінливість форм природу та мету суспільства. Так, чітке усвідомлення кризи, яка перегортає догори дригом Європу, пронизує весь дискурс, у якому існування держав підпорядковується вічному ритму істини, аби створити філософське підґрунтя для політичної й релігійної реформи, що здатне стати альтернативою жорстоким релігійним вій­нам. Пильнуючи рух, який здійснює скінченність у нескінченності, Бруно оцінює майстерне творіння закону, який, порушуючи однорідність та єдність у природі, підкреслює індивідуальні заслуги, запроваджуючи їх у разі потреби, додатково до розмежувань, спричинених титулами, походженням та багатством. Знищуючи в людському світі абсолютну божественну мудрість, закон упорядковує реформістську силу людей, трансформуючи їх, завдяки життю у спільноті та завдяки тому, що вони керуються мудрістю й чеснотами, у справжніх «богів на землі». У створеному Бруно всесвіті людська велич та гідність є не призначеними долею, а непередбачуваним плодом інтелекту та рук людських, що втілюються у вільному розкритті потенціалу, який дає змогу людині не «тільки діяти відповідно до природи та порядку, а й поза межами її... створюючи чи дозволяючи створювати іншу природу, інші течії та порядки» (Giordano Bruno, Spaccio de la bestia trionfante, in Dialoghi italiani, a cura e con un saggio introduttivo di M. Ciliberto, Mondadori, Milano 2000, dialogo III, p. 601). Не заглиблюючись надто у зв’язок між «інтелектом» і «рукою» — на якому наполягає у творі «Кабала коня Пегаса» (1585), подвійною ниткою поєднуючи «тіло» і «долю», Бруно, утім, підкреслює, як релігійні закони здатні спрямовувати не до кінця визначений людський потенціал, аби людина перетворилась на творця порядку й цивілізації. Вдаючись до майстерних взірців Єгипту та Рима, де культ божеств підживлював чесноти в суспільстві та пізнання природи, він протиставляє їх, цілком очевидно посилаючись на роздуми Макіавеллі, безплідну християнську проповідь, де підносяться як найвищі чесноти смиренність, неуц­тво та пасивна покірність. Тому Реформація видається для Бруно неминучим та цілком закономірним наслідком: нав’язуючи хибний образ божества, яке не помічає людських добрих вчинків, Лютер — «зловісний янгол» як його вже здавна названо у прадавніх пророцтвах герметиків — раз і навіки обрізає зв’язок між людським законом та істиною, позбавляючи релігію її громадської функції, перетворюючи на джерело розбрату. У захопленому аналізі, який поволі розгортається, викриваючи принцип занепаду, прихований у всій єврейсько-християнській традиції, Бруно гостро критикує, власне, саму догму про Боговтілення, адже в цьому явищі зв’язок між скінченністю й нескінченністю, спаплюжений недолугим накладанням двох несумісних речей, звершується не у вічному відтворенні життя, а у події, єдиній та неповторній, пов’язаній з Христом. Утім, через запеклу політику роздуми щодо цього не вщухають: остаточні суперечки у Spaccio вбирають у себе Нагірну Проповідь, спонукаючи до релігійної та політичної реформ, які у піднесенні милості й миру знаходять, хоч і тимчасову, точку рівноваги між релігією, філософією та мирським життям. Тим самим темам великою мірою присвячені твори, написані в Німеччині протягом наступних років, де прославляються свобода та толерантність, що з передмови до De lampade combinatoria (1587 р.) резонуватимуть на палких сторінках Oratio valedictoria та Oratio consolatoria й подекуди у Articuliad versu