Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

що багатогранний сюжет дослідження, який ґрунтується на доктрині нескінченності, буде приховано. В основі того, що стосується питання про божественні риси — у тісному зв’язку з «відкриттям» несиметричності «абсолютного» та «експліцитного», і, відповідно, межі, яка позначає людський досвід, — роздуми про нескінченність змушують Бруно створити концепцію матерії, яка розчиняє ієрархію та традиційні відмінності, формуючи безмежний Всесвіт, сповнений індивідами та світами, відкидаючи водночас передумови традиційної dignitas hominis, змушує переосмислити у нових формах риси, межі та цілі пізнання і praxis.

Метафізика тіней

У ролі

Меркурія

У 1582 р., презентуючи свій твір De umbris idearum, Джордано Бруно постає перед паризькою публікою у подобі доброго Меркурія, котрий провіщає повернення до прадавнього знання. Потужний образ — вочевидь позначений філософією історії на кшталт герметизму — безперечно, був спрямований на те, щоб уразити читача, який уже був вкрай чутливим до образних висловів, що завдяки культурному посередництву Марсіліо Фічіно (1433—1499) набули надзвичайної популярності. Однак яскравий опис Ученого, що бореться проти руйнівної сили часу та невігластва, так само мав на меті наголосити, безсумнівно цілком зумисно, на концепції, на якій знову зосереджено трактати, написані того року, де з різних позицій та на різних рівнях досліджується взаємовідношення «скінченного» і «нескінченного». У творі De umbris idearum ця тема окреслена, так би мовити, у ракурсі жвавої полеміки зі співрозмовниками, прихильниками Арістотеля, котрі переконували, що ars memoriae заступає шлях до істини, знову замикаючи філософську думку у вигаданому всесвіті «монстрів» і «снів». Аби довести їхню неправоту — і, власне, хибність думки про те, що людський розум може існувати у «полі істини» завдяки власній спроможності чи божественній милості, — Бруно провокаційно повертається до тлумачень, які беруть початок у Cantico dei cantici та через образи, що створюють мову, яка описує містичний досвід, розгортає дискусію, де завдяки яскравому посиланню на зв’язок між «бути» і «діяти» спростовується будь-яка можливість встановлення безпосереднього зв’язку між «первісною істиною» і «первісним добром». Людина, котрій притаманна стосовно «буття», так само як і стосовно «сутності», повна обмеженість, належить до «тіні», до обмеженого обрію, де зустрічаються протилежності, і ледве торкається істини лише через мінливі форми, які, породжені природою, примножуються в нашій пам’яті вже після того, як уява переробить їх та перемоделює. «Образи», «постаті» та «химери» — загалом «монстри», котрих висміювали критики, прихильники Арістотелевих поглядів, є не лише витівками для тренування пам’яті, як переконуватиме Бруно згодом у De imaginum compositione (1591 р.), а й ознакою єдиного можливого зв’язку між скінченним і нескінченним. Спираючись на такі міркування, Бруно, втім, не цікавить приблизний опис людської свідомості. Для нього передовсім важливо означити людські горизонти як силове поле, в якому протилежності — добро і зло, правда і кривда, світло і тінь — безперервно стикаються, обмежуючи одне одного в живому та мінливому переплетінні. З одного боку, метафора про тінь дає змогу припустити цілком неймовірну річ — як для ока, так і для розуму — знов опанувати голу та просту сутність двох протилежностей, що стикаються у світлонепроникному вимірі, з іншого боку, розкриває незвичний спосіб, у який абсолют виявляється у природних ритмах. Схожа на фізичні тіні й umbra profunda, з якої складається й у якій діє людина і яка насправді є доказом та наслідком існування джерела світла, що часом приховано, але добре помітно тому, хто здатен проникнути у гру тіней, які вони відкидають, переходячи від очевидного хаосу мороку до світла, з яким невідчутно пов’язані. У гносеологічній площині дослідження Бруно має тенденцію до перетворення на онтологічні пошуки, аби визначити ознаки універсальної субстанції, що, достоту як і тінь, завдяки зіткненню та взаємній зміні протилежності доводить повноту цього принципу. Те, наскільки ці дослідження є нагальними, зрештою, засвідчують сторінки De compendiosa architectura et complemento artis Lullii (1582 р.), де, на відміну від трактатів про мистецтво комбінаторики, що буде написано згодом (De lampade combinatoria lulliana, 1587; De specierum scrutinio, 1588), у яких більше уваги приділено енциклопедичній та риторичній складовим учення Раймунда Луллія, наведено приголомшливі приклади, що надихають на думку про подвійну тему щодо божественну нескінченність та взаємозв’язком між «абсолютним» і «відносним»: прикметно, як зацікавленість Бруно доктриною Луллія про корелятиви поєднується з ширшими висновками, яких дійшов Бруно саме протягом цих років стосовно зв’язку між сутністю та випадковостями, між «Богом» і «світом». Саме з огляду на цей хисткий зв’язок ще в 1582 р. Бруно досліджує Cantus Circaeus та Candelaio: наголошуючи спочатку на закляттях, якими цариця Цирцея благословляє полювання за звірями, що ховаються в людській подобі; а згодом розповідаючи про по-звірячому жорстоке людство, яке вже забуло про тонку межу між добром і злом та яким керують мінливі примхи «зрадниці-фортуни». У грі символів та повіданих пригод яскраво постає переконання, якого дотримується Бруно: людське мистецтво додає принцип здорового глузду в потік мінливостей природи, спрямовуючи історію до нових та непередбачуваних наслідків і стаючи на заваді занепаду, який час невпинно наближає і який, на думку філософа, як свідчать важкі сторінки твору Candelaio, вже неминучий у столітті, коли він жив.

Зіткнення

і зміна

 протилежностей

Тіньова

метафора

Матерія, життя, мінливість

Тези

Коперника

По закінченні антології праць із мнемотехніки, надрукованих в Англії у Sigillus sigillorum (1583 р.), Бруно повертається до низки власних міркувань, які висловлював ще у Франції, об’єднуючи створені в різний час праці в теоретичний текст, на який його надихнула неоплатонічна доктрина про універсальний розум. Отже, він окреслює, щедро послуговуючись текстами Марсіліо Фічіно, упорядковану симетрію космосу та знання і, таким чином, двоїстість «піднесення» та «сходження донизу», що від первісної єдності переходить у форми життя та пізнання чимраз складніші: утім, цей перехід цілком підтверджує міркування, що з експліцитного світу простягаються до принципу, який є джерелом мінливості. Пристосовуючи життя та пізнання до нижчих рівнів буття, Бруно позбавляє змісту всі традиційні відмінності між вищим і нижчим, живим і неживим, зводячи їх до «назв» та «означень» самої по собі неповторної сили, яка, утім, діє по-різному залежно від різних елементів, у яких реалізується. Саме ці теми розвиває мислитель у Cena de le Ceneri (1584 р.) у теоретичному розумінні, надихнувшись новими обріями, що з’явились завдяки географічним відкриттям та дослідженням, здійсненим