Читати книгу - "Вибрані твори"

Отож кінчаю, чуючи свою неминучу поразку. Може, на другий раз краще витанцюється. Цей шмат щось не теє і все про кляси та кляси. Обридло...

тже, професійний критерій при поділі літературних сил не годиться. Професійне об'єднання письменників треба робити — воно допоможе захищати їхні професійні інтереси, що для цих «вільних художників» (цей старий термін наші податкові інспектори ще не забули) буде потрібно й корисно. Але професійним об'єднанням не вичерпати справи. Адже професійне об'єднання вже давно мають мистці інших галузей мистецтва, але тим не задовольняються і мають, крім того, свої мистецько-громадянські колективи, течії, групи, школи, гуртки, майстерні тощо.

Вертаю до повище зачепленої справи — відсутности в нас професійної літературної освіти, що значно полегшило б нашу проблему організації літературних сил. Це буде колись за тему особливої статті. Поки що нагадую, що проект «інституту живого слова» ще року 1921, здається, склав тов. Коряк, але й досі лежить десь у відомствених архівах. Додам також, що іноді опоненти згадують не хвальний досвід Інституту Брюсова[367]: мовляв, бачите — не вдається. Не знаю, чому саме прогорів Інститут Брюсова, але з одної невдалої спроби не можна робити загальних висновків. А теоретично справа стоїть так: раз є люди з певним хистом і з бажанням учитися, раз є потреба цим людям набути технічного знання і є люди, що такого знання набули і можуть передавати його іншим — можливий, значить, і учбовий заклад у цій галузі. Адже не говоримо ми, що непотрібні й нічого не дають наші літературні студії й лябораторії. Зробіть їх постійними й систематичними — і ви матимете профшколу або й що вище від неї.

Тоді б і голова письменницька не боліла на клопіт: ах, оця студійська маса мені перешкоджає! Мали б спеціяльний кадр письменників-педагогів, як маємо кадр педагогів-художників, музик, співаків, артистів тощо, що присвятили себе цій діяльності.

Ну, а де ж система організації літературних сил? Гадаю, що після всього тут сказаного вона ясна.

Має бути спілка (чи спілки, бо повної єдности тепер, очевидно, досягти важко) пролетарських письменників, що поволі мають у себе всотувати спролетаризовані елементи з письменників селянських і так званих попутників. Має бути також спілка поруч селянських письменників або, вірніше, пролетарсько-селянських (бо селянської ідеології розводити нам нічого, а значить, і об'єднувати за такою ознакою). Ролю й тактику її вище зазначено — то директива компартії. Мають бути й різні групи й групи попутників, що повніше чи менше приймають (чи й зовсім не приймають) гасло диктатури пролетаріяту, до яких ми повинні ставитися по-різному, залежно від їхніх клясових устремлінь:

Відкидаючи антипролетарські й антиреволюційні елементи (тепер зовсім незначні), борючися з новоутвореною ідеологією нової буржуазії серед частини попутників із «зміновіхівського» табору[368] і терпляче ставлячись до проміжних ідеологічних форм, терпляче намагаючись позбутися цих неминуче численних форм у процесі все далі ближчого товариського співробітництва з культурними силами комунізму (Резолюція ЦК РКП § 10).

Кожна з таких спілок чи груп є літературно-громадська організація й клясова, бойова, що захищає інтереси свого громадського колективу своєю зброєю — мистецтвом. Пролетарська серед них бореться за свою гегемонію. Пролетарсько-селянська їй допомагає, як робітземліс і комнезами[369] допомагають індустріяльному пролетаріятові на селі (див. статут «Плугу»), Водночас по всій лінії йде учоба — гострять зброю, відточують леза.

Про попутників... Про попутників я вже сказав і мушу додати тільки одно: