Читати книгу - "Вибрані твори"

частенько «Плугові» накидали й накидають «напостовство»[370], розуміючи під цим вороже ставлення до попутників, політику нещадного й безоглядного знищення, «биття дубиною». Розгорніть офіціяльний орган «Плугу» «Плужанин», найдіть там хоч єдину статтю, що про це нагадувала б. Навпаки, скільки разів у різних висловах повторюється ленінська провідна думка про органічний розвиток пролетарської культури з буржуазної. І не дивно! Ми знаємо, що основний гріх «напостовців», що їм інкримінувалося в літдискусії, був недооцінка ролі селянства в революції. Як може «Плуг», організація революційно-селянська в своїй масі, недооцінювати селянство? Природніше було б грішити в противний бік, але поки що цього ніхто не завважав, хіба той же М. Хвильовий із своїм наклепом про «ідеологію столипінських хуторів» — це вже читачі матимуть щастя побачити в збірці «Проти течії», що ваш покірний слуга за кілька день випустив на ринок[371] (так, по-хорошому, по-папашинському: учись, дитинко, плавати, може, і не потонеш...).

Ось і всі мої загальні думки, бо й цих «підвалів» замало, щоб розвинути думку проти всього, що досі за мене тут було написано. Я їх не конкретизую. Я гадаю, що читачам і без того ясно, що я хочу бачити в ВАПЛІТЕ (коли схочу) сильну й чисту пролетарську організацію, що упертою працею добивалась би собі ідеологічної гегемонії, будучи знаряддям нашої комуністичної партії на літературному фронті. Ясно й те, що я бачу неминуче злиття «Плугу», решток «Гарту», «Жовтня» і т. д. в двоєдину пролетарсько-селянську масову асоціацію чи бльок; це залежатиме від того, оскільки незначні будуть ідеологічні розходження, і, маючи на увазі, що «Плуг», як все-таки селянська в своїх низах організація, має існувати як автономна одиниця в цьому бльоці.

Ясно й те, що зв'язок з низовими літгуртками — робітничими, селянськими й мішаними, шкільними й червоноармійськими — я ставлю в неодмінний обов'язок кожної літературно-громадської організації і що форми й методи цього зв'язку повинні ми зміняти відповідно до того, оскільки швидко піде в нас розвиток літературної профосвіти, і ще раніше я не згадував, але це й без згадок кожному ясно — політосвіти.

Ясно, нарешті, і те, що гуртки культурної самоосвіти, що їх М. Яловий і М. Хвильовий уперто пропонують не змішувати з письменницькими організаціями, я й не змішую і, аж ніяк не зменшуючи їхньої ролі, і так само, як і автор цього проекту, маючи змогу підкріпити його силою різних доказів, знаю, що існують і існуватимуть вони при клюбах, сельбудах і школах, ліквідуючи неписьменність, вивчаючи господарство, політику, природознавство, роблячи «установку на справжній трактор». Знаю, що, коли б шановні академіки звернулися б до Головполітосвіти, управління сельбудів і культвідділу профспілок, там їм сказали б, що такі гуртки культурної самоосвіти вже є, що для них видається спеціяльний журнал «Самоосвіта»[372], який їм, академікам, варт було б почитати й не морочити голову собі й людям, бажаючи з «Плугу» й «Гарту» таких гуртків наробити й корисні для партії й радвлади організації знищити.

От і вся система організації літературних сил, якщо не згадувати про робселькорів як резерв письменницьких організацій. Але то вже справа давно вияснена, й тільки академіки не люблять про неї згадувати.

Наприкінці ще раз про славнозвісну «кризу». Констатуючи певні ідеологічні ухили в деяких товаришів (що зовсім не означає кризи творчости, бо можна багато й гарно творити й збочивши з вірного шляху), я аж ніяк не гадаю вигоїти його організаційними заходами (хоч «посилка на Донбас» й практикується в партії в таких випадках).

Не тому, звичайно, в нас не гаразд із творчістю, що організація погана, не тому, що «голові хвіст перешкоджає» або ще щось подібне. Причини тут глибші, серйозніші, і про них доведеться писати ще не один раз... Криються вони в загублених перспективах революційного руху й революційного будівництва. Мистець, що загубив ці перспективи, або сліпо фотографуватиме дійсність без ніяких висновків, без певної «морали», або борсатиметься «в невідомих обріях».

Мене запитають: так у чому ж ви добачаєте оту причину всіх причин — ідеологічну кризу? Відповім: по-перше, вона має теж свої основи, що криються в соціяльній приналежності й соціяльному оточенні інших письменників. За рідкими винятками це інтелігенти, що прийшли до пролетаріяту різними шляхами і в різній степені. Прийшли, але здебільшого не дійшли, не зв'язалися міцно організаційними нитями, щоденним життям і, як бачили ми з щиросердного признання Г. Коцюби, відірвались, сидячи в своїх канцеляріях, від робітничого життя. З другого боку, на них натискають рештки старої й парості нової («радянської») буржуазії, що неп їй дозволив підвести голову, а українізація — заговорити досить голосно й вимогливо. Як же уникнути ідеологічних ухилів? Вони майже неминучі.

Викривати ці ухили досить важко. Раз — тому, що приховані вони в художній творчості, справі «тонкій», тендітній, завуальованій образами, де автора твору тяжко вишукати за дієвими особами (мовляв, «так у житті буває»). Два — тому, що, коли ці автори й починають виступати в критичній полеміці, рецензіях, маніфестах і т. д., і тут стикаємося з такою неусталеністю й нерозробленістю в марксистській теорії мистецтва, як це ми намагалися показати прикладами в першій частині своєї статті, що й тоді «бика за рога», як це хоче М. Хвильовий, не завжди піймати доводиться (моя особиста думка — ми довго плутатимемось у цих не так уже й потрібних, зрештою, «формулах», аж