Читати книгу - "Зірки Егера"

Селянина прийняли офіцери.

Одначе йому не пощастило. Листа, навіть не розпечатавши, тут же розірвали навпіл. Половину кинули у вогонь, другу заткнули посланцеві в рот.

— Сам приніс — сам і їж, собако!

Потім він попав до темниці і там на дозвіллі міг подумати про те, що ніяка служба ворогу до добра не приводить.

Селянина звали Андрашем Шарі. Турки привезли його з Фейєрвара.

Цілу годину чекали бусурмани, поки їх посланець вийде з воріт. Коли ж вони зрозуміли, що егерчани листуванням не займаються, то з того боку знову загуркотіли гармати. Рови під фортецею поповнилися турецькими солдатами. Якщо доти з турецького стану лунали тільки вигуки «Аллах!» і глузливі окрики, то тепер з усіх боків лементували по-угорськи:

— Здавайтеся! Погано вам буде, якщо не здастеся! — вигукував один.

А другий підхоплював:

— Гадаєте, Що вам щоразу вдасться відбити приступ? То ж була тільки спроба! Тепер ми і немовлят ваших не пощадимо!

Третій горлав:

— Тікайте від Добо геть! Добо — божевільний! Якщо йому хочеться вмирати, хай помирає сам! Нікого не зачепимо, хто вийде з фортечних воріт! Дозволимо винести з собою і гроші, і зброю!

— Хто захоче вийти, хай прив'яже білу хустку до списа! — висунувшись із рову, кричав сипахі у гостроверхому шоломі.

— А хто впустить нас — тисячу золотих одержить! — гаркнув яничарський ага зі страусовим пером на ковпаку.

Зі стіни зразу троє вистрелили в нього, але він устиг сховатися в рову.

— Добо з глузду з'їхав! — знову пролунав крик у другому кінці.— Не будьте ж і ви божевільними! Перший, хто покине фортецю, одержить у нагороду сто золотих, наступні двадцятеро — по десять золотих, і всі підуть з миром!

— А решту на кілок посадимо! — пронизливим голосом додав хтось.

Так кричали з турецького стану турки, які розмовляли по-угорськи. Ті ж погрози й обіцянки вигукували по-словацьки, по-німецьки, по-іспанськи й по-італійськи.

Захисники фортеці не відповідали їм ніякою мовою — ні по-угорськи, ні по-словацьки, ні по-німецьки, ні по-іспанськи, ні по-італійськи.

Крики затихали й знову лунали. Обіцянки ставали все спокусливішими, погрози все страшнішими. Нарешті Гергей виставив на своїй дільниці муру барабанщиків і сурмачів, і як тільки котрийсь із турків починав кричати, тут же починали бити барабани, глумливо лементував ріг, голосно ревіла сурма.

Обложенці піднеслися духом. На інших мурах теж повиставляли барабанщиків і сурмачів. Знайшлася робота і для трьох дударів. А ті витязі, які мали залізні щити, стукотіли в щити. Пекельний шум заглушив крики турків.

Лейтенант загону кінноти Іон Пакші попросив у Добо дозволу на вилазку, вирішивши поколошкати горланів.

Славний, голосистий лейтенант був молодшим братом коменданта Комаромської фортеці. Був він красивим, рослим хлопцем геркулесової сили. Коли зранку він розправляв вуса, вони сягали йому вух. Під час приступу Пакші бився палашем. Одним ударом розрубував голову турка в шоломі, так що і голова, і міцний шолом розколювалися на дві половини.

Він просив тільки сто чоловік.

— Не мудруй, братку! — сказав Добо, похитуючи головою.— Не доведи господи, станеться з тобою біда...

Та Іов Пакші вовтузився, вертівся, наче з'їв на сніданок миску розпеченого вугілля. Він потроху поступався, знижував ціну.

— Ну, хоч п'ятдесят... Ну, хоч двадцять...

Нарешті став просити тільки десять вершників, аби зробити хоча б одне коло.

Добо, мабуть, не погодився б і на це, але довкіл Пакші зібралося багато солдатів, в котрих свербіли руки.

Розпашілі, розчервонілі, вони благали:

— Ласкавий пане капітан, дозвольте!..

Добо побоювався, що подальший опір припишуть не його розсудливості й обережності, а вирішать, що він вважає фортечний гарнізон слабким. І Добо махнув рукою.

— Що ж, коли вам так кортить загинути, їдьте!

— А скільки дасте людей? — радісно спитав Пакші.

— Двісті,— відповів Добо.

Ворота, що виводили до річки, ще були цілі. Пакші відібрав двісті солдатів і пішов на вилазку.

Трапилося це опівдні.

Побіля річки снували турки, напували коней і верблюдів. Праворуч від воріт коней поїли акинджі.

Двісті вершників лавиною ринули на них. Акинджі падали, як снопи. Пакші мчав попереду, прорубуючи доріжку між чалмами. Його панцир і кінь з правого боку були забризкані кров'ю. Решта робила те саме, і акинджі, завиваючи від жаху, збиваючи один одного з ніг, кинулись навтікача. Але тут з двох боків вискочило тисячу яничарів.

Добо наказав сурмити відбій.

Та витязі не