Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Не баламутьте собі голову. Її обідом не годуй, а дай напакостити. Благословенні негідники, які втішаються мерзенством. Вона зробить із ваших кісток справжнісіньке місиво. Була б тут, я б перехрестила її своїм кріслом. Боже милостивий, та через таких, як вона, Рим упав. А, собача кров, — продовжила. — Дайте-но ще раз погляну на вашу долоню.

Здоровенне крісло заскрипіло. Стіна плоті рухнула на обох нас, ніби віщуючи небезпеку.

— Ви збираєтеся забрати те, що наговорили, коли розглядали долоню?

— Ні, я кажу лише те, що бачу на розпластаній долоні. У вас буде інше життя, що розпочнеться відразу ж після цього. Мерщій пошматуйте газету. Спаліть весільні запрошення. Пакуйте речі й котіться звідси світ за очі. Скажіть, щоби вона сконала. Тільки не тет-а-тет, а телефоном, з іншого кінця країни. А зараз вибирайтеся!

— Куди мені далі пуститися?

— Простіть мені, заради Бога, — вона заплющила очі й прошепотіла: — Перевірте весільне запрошення.

Я підняв запрошення і прикипів до нього поглядом.

— Шеймус Брайян Джозеф Реттіґан, духівник собору святої Вібіани…

— Ідіть і скажіть йому, що його сестра в пеклі, й лихо її подвійне, хай вишле святої води. А тепер змотуйте вудочки! У мене роботи хоч греблю гати.

— Які ж справи?

— Блювати треба, — видала вона.

Я затиснув картку з ім’ям отця Шеймуса Брайяна Джозефа Реттіґана у долонях, відступив назад і наткнувся на Крамлі.

— Хто ви? — запитала Каліфія, врешті-решт помітивши того, хто ховався у моїй тіні.

— Гадав, що вам відомо, — мовив Крамлі.

Ми вийшли звідти, зачинивши за собою двері. Весь будинок затремтів під ваготою її тіла.

— Попередьте її, — кинула вслід Каліфія, — аби більше сюди й не ступала.

Я поглянув на Крамлі.

— Вона і словом не обмовилася про твоє майбутнє!

— Дякувати Богу, — сказав Крамлі, — за Його невеличке благословення.

Розділ тринадцятий

Спустившись стрімчастими бетонними приступками, ми сунули до автівки. У мерхлому сяйві блідолицого місяця Крамлі окинув оком моє обличчя.

— Що за мармиза охижілої псини?

— Хвилю тому я прилучився до церкви!

— Залазь мерщій, заради Бога!

Я забрався в машину та скоцюбився від лихоманки.

— Куди далі прямуємо?

— До собору Святої Вібіани.

— Вмерти і не встати!

Крамлі завів автівку.

— Ні! — вирвалося з мого горла. — Ще одну таку здибанку я аж ніяк не витерплю. Завертай додому, Джеймсе, — душ, три пивця і в постіль. Констанс спіймаємо, коли почне розвиднюватися.

Ми проминули Каллагана й Ортегу, рухаючись розважливо, без жодного поспіху. Схоже на те, що Крамлі був майже потішеним.

До того, як прийняти душ, перехилити пиво і закимарити, я приліпив на стіну сім чи то вісім перших шпальт газет, прямісінько над узголів’ям свого ложа, хай буде про всяк випадок, раптом виб'юся зі сну посеред ночі з надією докопатися до істини.

Усі до одного імена, зображення, заголовки, надруковані великим та дрібним шрифтами, прибережені зі загадкових і не зовсім містичних міркувань.

— Сон сивої кобили в літню ніч! — чмихнув із-за спини Крамлі. — Ти й далі наміряєшся порпатися серед гиблих новин, що змиршавіли відразу ж після друку?

— Ближче до світанку, певна річ, вони можуть звалитися зі стіни, совгнути моїми повіками і зав’язнути десь у творчому відділі мозку.

— Творчий відділ! Японське бушідо! Американська тарабарщина! Якось вони відстануть від стін, сповзуть униз, як і ти, а що далі, їх кудись занесе?

— А чом би й ні? Якщо ти не притримаєш коней, то ніколи з цього не виборсаєшся.

— Постривай. Доб’ю це, — Крамлі почав жльопати. — Вкладешся з дикобразами, пролупиш очі з пандами? — він кивнув у бік зборища знімків, імен та життів. — Невже Констанс може бути там?

— Десь принишкла собі.

— Іди пополощися в душі! Я пригляну за некрологами. Коли ж вони заворушаться, здійму крик.

— А чи не перепустити нам по трохи «Маргарита»[103] перед тим, як закуняти?

— Думав, що та ніколи так і не запропонуєш, — відреагував я.

Розділ чотирнадцятий

Собор Святої Вібіани уже зачекався нас. У Скід Роу[104]. Самому середмісті Лос-Анджелеса. Опівдні ми попрямували на схід, оминаючи головні бульвари.

— Тобі коли-небудь випадало бачити В. К. Філдса[105] у стрічці «Якби у мене був мільйон»? Придбав кілька підтоптаних «Бляшанок Ліззі»,[106] щоби покласти на лопатки дорожніх зірвиголів. І славно! — проказав Крамлі. — Ось чому не терплю магістралі. Мені страх як кортить закатрупити когось на дорозі. Ти хоча б мене слухаєш?

— Реттіґан, — я спам’ятався. — Гадав, що знаю її.

— А бодай би ти сказився! — Крамлі злегка усміхнувся. — Та ти взагалі ні про кого ні в зуб ногою. Тобі ніколи так і не написати знакового американського роману, бо, б’юсь об заклад, не розбереш, де підсвинок, а де погній. Куди не глянь, набиваєш ціну персонажам, які варті повного пшику, а тому й вивергаєш нізвідки шляхетних принців та невинних молочниць. Хоча левова частка писак і того не утнуть, ти й так не на жарт розійшовся з цією тяганиною. Нехай реалісти підзбируюють собачі какулі.

Я не випустив ані пари з уст.

— Знаєш, у чому твій клопіт? — пробубонів Крамлі за мить, зніживши голос. — Ти любиш людей, які не заслуговують любові.

— На кшталт тебе, Краме?

Він пильно обвів мене оком.

— Усе до ладу, — зізнався він. — Щоправда, дірок у мені більше, ніж у ситі, але поки, як бач, не запався. Тримайся міцніше! — Крамлі вдарив по гальмах. — Вдома у священика — як у рідних стінах!

Я прикипів поглядом до собору Святої Вібіани — він зачахав на занедбаному Скід Роу, але всередині його ще жевріло життя.

— Святий Ісусе! — видав я. — От де годилося звести гніздечко. Ти збираєшся заходити?

— Горіти мені в пеклі, ні! У дванадцять мене виперли до сповіді: надто уже оббивав пороги неприкаяних жінок.

— Коли-небудь ще причащатимешся?

— Коли вік доживатиму. Чого чекаєш? Випльовуйся, штурпаку. Від Королеви Каліфії до Королеви Янголів.

Я виліз назовні.

— Прочитай за мене «Аве Марія», — докинув Крамлі.

Розділ п'ятнадцятий

Якраз із полудня собор сливе починав простоювати пусткою, лишень одна покутниця прихистилася побіля сповідальні. Коли священик показався, зараз же прикликав її до себе.

Угледівши його обличчя, миттю збагнув, що потрапив туди, куди слід.

Одначе, тільки-но жінка вийшла, я, здавалося, з переляку язик проковтнув, і все-таки скрався до сповідальні. Там, за віконними перемичками, бовваніла тінь.

— Слухаю тебе, сину мій!

— Даруйте, панотче! — випалив я. — Каліфія.

Ураз інші двері кабінки з розгону гупнули і розчахнулися навстіж в унісон із клятьбою. Вслід за тим я теж прочинив двері.