Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

Зневірившись піймати того коня, подорожній у розпачі полишив рятівне багаття й перебрався під кущі шелюги на обвітрений берег, з якого за кучугурами було добре видно верхи хат села Липового і човна на березі навпроти, припнутого до пакола. Ніде не було жодної живої душі! Додатково нажахало Янчука й те, що цей берег був у воді замінований тими ж клітчастими дротами.

Але було таки щастя в Петра, хоч він уже й не вірив у нього! Коли він вирішив вернутися до багаття, то потойбіч невдалік від човна уздрів якогось хлопчину і почав йому кричати, щоб покликав до берега батька чи матір. Той щось відповідав, але не можна було розчути, а потім подався геть, зникнувши, як з'ява, за кучугурами, ледь не до сліз довівши обманутого подорожника на замінованому острові.

Минуло чимало часу в безнадії, невільник-острів'янин підклав дровець у своє багаття і зігрівся, надіючись на нього, як на свій рятунок вночі, вернувся на берег за кошовкою під кущем шелюги, щоб іще трохи посидіти на принесеному жмутові трави, аж раптом на свою неймовірну радість побачив двох чоловіків у чорному, що вигулькнули із-за кучугур із рушницями за плечима. Янчук здогадався, що то поліцаї, але виходу не мав, тож почав благально гукати, щоб вони перевезли його човном.

Чимало часу посперечавшись, поліцаї: один літній, а другий молодий, таки підпливли до берега — тихо й обережно, побоюючись отої мінувальної сітки.

— Влазь у човна! — наказав старший, що сидів на стерні. — Хто ти, звідки, як опинився на острові? — вдавав грізного.

— Я студент, ось документи. Дідок із Градизька привіз мене на острів, обманувши.

— А лози, часом, ти йому не рубав? — посміхнувся старий. — І скільки ж він із тебе здер?

— Заплатив, скільки сказав.

— Ти третій, обманутий дідом Боднею. Відвеземо тебе в комендатуру, — молодий зійшов із човна першим і почав замикати його до пакола. — Людей на острові часом не бачив?

— Людей не бачив, коня хотів упіймати, щоб ним переїхати, та він не дався, видно, здичавів.

— Коня, кажеш, бачив? — перепитав молодий.

— Ага. Ситий, вигуляний, аж блищить, із недоуздком. Ганяє, як несамовитий... Може й не один він, бо слідів копитних і ратичних там багато, — для підсилення враження прибрехав Петро.

— Ви, дядьку Авраме, правтеся в комендатуру, а я берегом пройдуся та погляну. Кінь чи ще там що, як добуду, пополам на двох.

— Каже ж парубок, що він до рук не дається?

— Йому не дався, а мені дасться! Куди подінеться! — молодий поліцай знову пішов до човна.

— Ти, Янчуче, не подумай втікати, бо пристрелю, як зайця! Стріляю без промаху, — навмисно суворо сказав старий.

— Куди тікатиму, хворий і кривий? Відпустіть по-доброму!

— І не думай!

— Дядьку, мені б лише якось сповістити у лісництві дядька й тітку Гармашів, де я тепер і що зі мною сталося, а потім уже ведіть!

— А Гармаші тобі хто?

— Тітка Палажка — рідна батькова сестра, Василь і Галя — двоюрідні брат і сестра.

— Цікаво, парубче! То ти на фінській побував? — пильніше приглядався поліцай до Янчука. — Дядько й Василь — на фронті, Галя вийшла заміж у Самусівку, а Палажка, коли вона справді твоя тітка, щасливо вдома господарює.

— А далеко нам іти?

— В комендатуру?

— Та ні, до тітки! Я б вам заплатив, коли б завели. Я їй лише скажу про себе й сестру, та й підемо в комендатуру.

— А скільки ж заплатиш?

— Добре заплатю, але гроші дам у тітки!

— Триста карбованців даси?

Петро мав при собі ще три запечатаних пачки по сотні трійок, віддавши Клаві й дідові Водні по сотні п'ятірок, отож згодився. Старий поліцай звернув із путівця в пісок поміж кучугурами коло хат села Липове в бік лісу.

— Дійдемо і ти розрахуєшся зі мною коло двору, щоб тітка не знала.

— Гаразд, дядьку, як схочете...

То було типове лісниче обійстя: чималий цегляний житловий будинок під черепицею, добротна комора з прибудованою до неї загородою, в якій стояли, ремигаючи, корова з телицею, а в її відділку ще й теля-бузівок, здругобіч комори чималий дерев'яний сажик із підсвинком і ряд курників, на причілках хати два чепурно складених великих стіжки сіна, над усім обійстям здійнятий догори журавель, під ним криниця зі зрубу, накрита лядою, а впродовж комори напнутий дріт, до якого тягнувся ланцюг від собачої буди.

Розрахувавшись із поліцаєм Аврамом, Янчук захопився ідилією цього загубленого на околиці двору-раю, якого ніби й не торкнулася жахлива війна. Тарахкання у хвіртку зчинило такий лемент пса, відлунюючи в бору, що годі було щось почути від господині, що тут же з'явилася за хвірткою.

— Племінник? Карпів син Петро? Боженьку! Та тебе ж, хлопче, і не взнати! Кульгавий, худий, чубатий! — тітка врешті відкрила хвіртку. — Заходьте ж у двір! Чим же він прошпетився, Авраме, що ти його до нас привів під рушницею? — сплеснула вона руками, вражена виглядом нежданого гостя.

— Всіх, хто приходить із заплав, Палажко, наказано направляти через комендатуру в Кременчук на відбудову мосту, — дещо запобігливо, на диво Петрові, пояснив поліцай господині.

— В який Кременчук, якого мосту?!. Ідіть до хати, хоч перекусите, що Бог послав... З дороги ж хлопець, — тітка торкнулася Аврамового плеча, ведучи прибулих до ганку під оскаженілий гавкіт пса. — Атож, всідайтеся, я хутко, — поставила вона на стіл у світлиці, як комора, напханій речами, спершу пляшку з мутним самогоном і три келишки. — Наливай і собі, й племінникові, Авраме, не соромся... Ось трохи сала, часник із цибулею, сирі яйця, солоні огірочки, книш, — підкладала наїдки тітка Палажка. — Одна живу тепер, то лінюся собі готувати... А ти, Петре, як же опинився на тих островах? — проворно присіла тітка й хлюпнула й собі горілки для годиться. — Будьмо, Авраме! — заохотила поліцая, зауваживши, що Янчук не торкається чарки. — Як там