Читати книгу - "Шантарам"

весілля, він вирішив, що Прабакер — поплічник Хадербгая, тож постарався на совість, ретельно відібравши найкращих танцівниць і найкращих музик. Вистава, яку ми побачили, задовольнила б власника найпристойнішого нічного клубу. Оркестр зіграв серію з десяти топ-хітів сезону. Дівчата танцювали і співали, надаючи кожній фразі еротичної двозначності. Серед тисяч мешканців нетрищ, присутніх на святі, були і такі, кого це шокувало — правда, не без приємності, а більшість — і в першу чергу Джоні з Прабакером — бурхливо вітали це порушення пристойності. Я вперше побачив, наскільки хтиві можуть бути індійські танці, що не проходили через цензуру, і збагнув приховане значення деяких жестів, що позначалося лише натяком у боллівудських фільмах.

Я подарував Джоні Сигару п’ять тисяч доларів, які давали йому змогу здійснити свою мрію — купити будиночок у нетрищах Нейві Нагари. Ті нетрища мали офіційний статус, тож він міг не боятися, що його звідти виселять. Маючи надійне житло, він міг і далі працювати тіньовим бухгалтером і надавати податкові консультації, обслуговуючи декілька довколишніх нетрищ.

Моїм подарунком Прабакеру був документ, що передавав йому права власності на таксі, яке він водив. Власник таксомоторного парку запекло торгувався, видряпуючи кігтями і зубами кожну рупію. В результаті таксі і ліцензія на нього обійшлися мені недешево, але ті видатки мене не хвилювали. Це були «ліві» гроші, а вони тринькаються швидше, ніж зароблені потом і кров’ю. Якщо ми не гордимося тим, як здобуваємо гроші, вони не мають для нас цінності. Якщо ми не можемо з їхньою допомогою поліпшити життя наших близьких, заробіток втрачає для нас сенс. Проте, віддаючи данину традиції, на закінчення торгів я виголосив одне з найжахливіших, але ввічливих за формою проклять-побажань, прийнятих серед бізнесменів: «Нехай народяться у тебе десять дочок, і хай усі вони знайдуть гідних женихів», що має на увазі забезпечення приданого в десятиразовому розмірі, здатне розорити найзаможнішого чоловіка.

Прабакер був у такому захваті від мого подарунка, що не зміг зберегти статечний вигляд, який напустив на себе. Схопившись на ноги, він з переможним криком виконав декілька зворотно-поступальних па зі свого сексуального танцю, після чого урочистість моменту все-таки змусила його повернутися на своє місце. Я пірнув у натовп, що кружляв у вихорі танцю перед помостом, і танцював, аж сорочка прилипла до тіла, як ото прилипають до тебе водорості, коли купаєшся на обмілині.

Повернувшись увечері додому, я всміхнувся, подумавши, як разюче це святкування відрізнялося від весілля Вікрама і Летті, що відбулося два дні тому. Хоч рідні Вікрама пристрасно і деколи навіть шалено виражали свою незгоду з його рішенням обмежитися реєстрацією шлюбу в простому загсі, він наполіг на своєму, відмітаючи всі благання і сльози стереотипною фразою: «Ми живемо в сучасній Індії, яар». Більшість родичів не змогла примиритися з таким безцеремонним нехтуванням традиціями, відмовою від пишної і надзвичайно складної весільної церемонії, і не з’явилася в загс, тож, крім декількох подруг Летті, лише мати Вікрама і його сестра були свідками того, як молоді присягнулися одне одному у вічній любові й вірності. Не було ніякої музики, ніяких танців. Летті наділа костюм кольору темного золота і широкий золотистий солом’яний капелюх з серпанковими трояндочками. На Вікрамі був чорний укорочений піджак, чорна з білим парчева камізелька, чорні гаучоси зі срібною облямівкою і його улюблений чорний капелюх. Одруження зайняло декілька хвилин, після чого ми з Вікрамом допомогли його засмученій матері дістатися до автомобіля.

Наступного дня я одвіз Вікрама й Летті в аеропорт. Вони відлітали до Лондона, де збиралися повторити церемонію у присутності батьків Летті. Молода дружина пішла дзвонити батькам, щоб повідомити про виліт, а Вікрам скористався нагодою, щоб поговорити зі мною.

— Спасибі тобі за паспорт, старий,— усміхнувся він.— Звісно, не така вже незмивна пляма ця клята данська судимість за наркотики, але головного болю за неї ти мене позбавив, яар.

— Та ну, дрібниці.

— І за долари теж спасибі. Без тебе за такою ціною ми б їх не придбали. Отже я твій боржник і знайду спосіб повернути тобі борг, коли ми повернемося.

— Облиш, не думай про це.

— Знаєш, Ліне, тобі теж треба постатечнішати, яар. Не хочу каркати і таке інше, але ти котишся до якоїсь прірви, старий. У мене кепські передчуття. Кажу тобі це як друг, адже люблю тебе, як брата. Я... я думаю, тобі треба взятися за розум.

— Взятися за розум...

— Так, старий. Це найголовніше в нашій справі, яар.

— У якій справі?

— Ну, в тій триклятій грі, де ми всі беремо участь. Адже ти чоловік. Чоловік повинен міцно стояти на ногах. Не хочу лізти в твої особисті проблеми, але сумно дивитися, що ти цього не розумієш.

Я засміявся, але він продовжував стурбовано хмуритися.

— Ліне, чоловік повинен знайти добру жінку і завоювати її любов. А потім заслужити її повагу. А потім дорожити її довірою. І так повинно бути довгі роки, до самої смерті. Ось в чому вся сіль. Це найголовніша річ на світі. Для цього чоловік існує, яар. Чоловік стає чоловіком тільки після того, як він завоює любов жінки, заслужить її повагу і збереже її довіру, а без цього він не чоловік.

— Скажи це Дідьє.

— А що Дідьє? Його це теж стосується, тільки він повинен завоювати любов гарного хлопчини, а не жінки, от і все. Це стосується всіх нас. Що я хочу тобі сказати: жінку ти вже знайшов. Карла хороша жінка, старий. І ти заслужив її повагу. Вона сама говорила це мені — про холеру і все інше в джопадпаті. Ти буквально нокаутував її цим своїм служінням Червоному Хресту. Вона поважає тебе! Але ти не дорожиш її довірою. Ти не довіряєш їй, Ліне, тому що ти не довіряєш собі самому. І я боюся за тебе, старий. Тому що без хорошої жінки такий чоловік, як ти — як ми з тобою,— тільки шукає лихих пригод, і більше нічого, яар.

До нас зі стурбованим виглядом підійшла Летті, але обожнювання в очах Вікрама розтопило її серце.

— Оголосили посадку, нам пора йти,— сказала вона мені з сумною усмішкою, від якої чомусь щеміло серце.— Ліне, це подарунок від нас обох.

Вона простягнула мені згорнутий у сувій клапоть чорної тканини з метр завдовжки. Розгорнувши, я побачив картку з якимсь написом.

— Це пов’язка, що була у мене на очах на даху поїзда, де Вікрам зробив мені пропозицію. Ми хочемо, щоб ти зберіг її на