Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

ти, з'їжджена стара шкапо, — сказав він собі.— А тепер поголися — нічого, подивишся трохи на свою пику. Та й підстригтися не завадило б. Тут, у місті, це не важко. Ти ж полковник піхоти Сполучених Штатів. Тобі не годиться розгулювати з довгими патлами, як Жанна д’Арк, або той красень кавалерист, генерал Джордж Армстронг Кастер. А добре, мабуть, бути таким красунчиком і мати віддану дружину й полову замість мозку. Певне, він зрозумів, що невдало вибрав професію, як їм прийшов кінець на тій висоті біля Літл-Біг-Горну, коли круг них у хмарі куряви гарцювали ворожі коні й толочили копитами польову шавлію, а від життя не лишилося вже нічого, крім знайомого, улюбленого запаху чорного пороху та солдатів, що стріляли у себе та один в одного, щоб не попастися у руки індіанкам.

Труп його був спотворений до невпізнання, як писалося тоді в цій же таки газеті. Так, лише тоді він, певне, зрозумів, що зробив непоправну помилку — раз і назавжди. Бідолашний кавалерист. Всі його надії враз розвіялися. Піхота теж має свої переваги. Піхотинцеві годі чогось сподіватися.

Ну от, — сказав він собі,— ми з цим упорались, а скоро настане світанок, і я знов побачу портрет. Чорта лисого я його віддам, ні, його я залишу собі».

— Господи, — сказав він, — от би подивитися, яка вона зараз уві сні. Знаю яка, — сказав він собі.— Диво ти моє! Навіть непомітно, що спить. Наче просто лягла відпочити. Дай їй, боже, як слід відпочити. Як я кохаю її і як боюся завдати їй хоч найменшого болю.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Тільки-но почало розвиднюватися, полковник побачив портрет. Він побачив його зразу — кожна цивілізована людина, що звикла переглядати й підписувати папери, в які сама вона не вірить, схоплює все з першого погляду. «Так, — сказав він собі,— очі в мене ще й досі зіркі, а колись було й честолюбство. Я повів тоді своїх шибайголів у таке місце, де їм добряче перепало. Із двохсот п'ятдесяти лишилося тільки троє, та й ті до самої смерті проситимуть милостині десь на околиці міста».

— Це Шекспір, — пояснив він портрету. — Переможець і досі ніким не перевершений чемпіон. Може, колись його хто-небудь і подолає. Але я можу схилятися лише перед ним. Ти читала «Короля Ліра», доню? Містер Джін Танней читав і став чемпіоном світу. Я теж читав. Солдати, як не дивно, люблять містера Шекспіра.

Що ти можеш сказати на своє виправдання? Хоча б закинь голову назад! — звернувся він до портрета. — Хочеш, я тобі ще розповідатиму про Шекспіра?

Тобі нема чого виправдовуватися. Відпочивай, і хай буде, що буде. Все одно справи наші кепські. Хоч би скільки ми з тобою виправдовувалися, нічогісінько у нас не вийде. Хто ж примушував тебе лізти в зашморг, як ми це робимо?

— Ніхто, — відповів він собі й портрету. — В кожному разі, не я».

Він простяг здорову руку і намацав поряд із пляшкою вальполічелли іще одну — коридорний поставив її там на всякий випадок.

«Коли ти любиш якусь країну, — подумав полковник, — не бійся в цьому признатися. Признавайся!

Я любив три країни і тричі втрачав їх. Ні, чого ж? Дві з них ми відібрали назад.

І третю відвоюємо, чуєш ти, товстозадий генерале Франко? Ти сидиш на мисливському стільчику і з дозволу лікаря стріляєш свійських качок під захистом мавританської кавалерії».

— Так, — сказав він тихенько, звертаючись до дівчини; її обличчя чітко виступало в перших ясних променях сонця.

Ми відвоюємо її і повісимо всіх вас догори ногами коло заправочних станцій. Ми вас чесно попередили, — додав він.

— Портрете, — сказав він, — чого б тобі не лежати зі мною, замість того щоб ховатися за вісімнадцять кварталів звідси? А може й ще далі. Я ж уже не вмію рахувати так швидко, як колись.

— Портрете, — сказав він, звертаючись і до самої дівчини, і до портрета; але дівчини не було, а портрет лишався таким, як його намалювали.

— Портрете, підніми своє кляте підборіддя, щоб у мене розбилося серце!

«І все ж таки це чудовий дарунок», — подумав полковник.

— А чи вмієш ти маневрувати? — спитав він портрета. — Швидко і спритно?

Портрет нічого не сказав, і полковник відповів сам:

— Ти ж і так знаєш, що вміє! Вона легко обійде тебе в твій найщасливіший день, займе позицію й битиметься там, де ти тільки накладеш у штани.

— Портрете, — сказав він, — сину, чи доню, чи моя єдина справжня любове, чи хто б ти там не був. Ти ж сам знаєш, хто ти.

Але портрет так нічого й не відповів. А полковник знову був генералом і цього ранку, та ще з допомогою вальполічелли, знав геть усе, знав, ніби тричі перевіряв за Вассерманом, що в портреті немає підлоти, і йому стало соромно, що він так безцеремонно розмовляв з портретом.

— Чуєш, портрете, я буду сьогодні такий з біса лагідний, яким ти мене ще ніколи не бачив. Можеш сказати про це своїй хазяйці.

Але портрет, за своїм звичаєм, мовчав.

«З кавалеристом вона, напевне, заговорила б», — думав генерал. Тепер у нього були вже дві зірки, вони муляли його плечі й біліли на каламутно-червоній табличці його віліса. Він ніколи не їздив ні штабною машиною, ні легким броньовиком, обкладеними зсередини мішками з піском.

— А йди ти к бісу, портрете! І хай тобі відпустить гріхи вселенський піп, — на всі релігії майстер.

— Іди сам до біса, — сказав йому портрет, не розтуляючи уст. — Жалюгідний солдате!

— Що правда то правда, — сказав полковник, який знову став полковником, відмовившись від колишніх чинів і відзнак. — Я дуже люблю тебе за твою красу. Проте дівчину я кохаю більше, в мільйон разів більше, чуєш?

Але дівчина на полотні лишалася незворушна, і нарешті це йому надокучило.

— Ти скутий, портрете, — сказав він. — У рамі і без рами. А я ще маневруватиму.

Портрет мовчав так само, як і тоді, коли портьє приніс його і з допомогою молодшого офіціанта показував полковникові й дівчині.

Полковник поглянув на портрет і тепер, коли зовсім чи майже зовсім розвиднілося, побачив, який він безпорадний.

Він побачив, що це портрет його єдиної справжньої любові, і сказав:

— Пробач мені за всі дурниці, що я тобі наговорив. Мені й самому не хочеться бути неввічливим. Давай іще трохи поспимо, а там, дивись, і твоя хазяйка подзвонить нам по телефону.

«Може, вона нарешті подзвонить», — подумав він.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Розсильний підсунув під двері «Gazzettino», і полковник безгучно підняв її,