Читати книгу - "Дівчина, що гралася з вогнем"

Нідерман не міг вирішити, що робити.

Залаченкові потрібна медична допомога.

Якщо тільки вона не встигла його вбити.

У зв’язку з цим перед ним поставали питання.

Він кусав губи.

Багато років вони з батьком були партнерами. Це були дуже успішні роки. За цей час він склав досить багато грошей і, крім того, знав, де Залаченко ховає свій статок. Він мав необхідні засоби і навики для того, щоб продовжити справу. Тому найрозумнішим було б піти звідси, не озираючись. Одну річ Залаченко надійно вбив йому в голову: якщо ситуація стала нерозв’язною, йди без зайвих сантиментів. Це основа виживання — заради програної справи не варто навіть пальцем ворухнути!

У ній не було нічого надприродного. Але її присутність була тим, що називається bad news.[91] Вона доводилася йому зведеною сестрою.

І він вочевидь її недооцінював.

Рональда Нідермана роздирали два бажання. Одна його частина хотіла повернутися назад і скрутити їй шию. Інша частина хотіла тікати далі, поки темно.

Паспорт і гаманець лежали у нього в задній кишені. Йому немає чого повертатися. У садибі не залишилося нічого потрібного.

Хіба що машина.

Він усе ще стояв, його роздирали сумніви, коли з-за пагорба випірнули вогні автомобільних фар. Він повернув голову. Можливо, він зуміє роздобути собі транспорт іншим способом. Усе, що йому потрібне, — це машина, якою він зможе дістатися до Ґетеборґа.

Вперше в житті — принаймні з того часу, як вона вийшла з дитячого віку, — Лісбет Саландер виявилася не в змозі самостійно впоратися з ситуацією. За своє життя їй не раз доводилося брати участь у бійках, переносити побої, ставати з волі держави об’єктом примусової госпіталізації і терпіти насильство з боку приватних осіб. Їй, здається, припало на долю більше знущань морального і фізичного характеру, ніж може винести звичайна людина.

Але у відповідь вона завжди могла збунтуватися. Вона відмовилася відповідати на питання Телебор’яна, а коли зазнавала якої-небудь форми фізичного насильства, могла вирватись і сховатися в самотності.

Перелом перенісся можна було пережити.

Але жити з діркою в черепі було неможливо.

Цього разу вона не могла поповзти додому в своє ліжко, укритися з головою ковдрою і проспати два дні, а потім підвестися і повернутися до звичайного життя так, мовби нічого не сталося.

Зараз вона постраждала так серйозно, що сама собі нічим не могла зарадити. Її здолала така втома, що тіло перестало коритися.

«Потрібно трохи поспати», — подумала вона. І раптом з непорушною впевненістю усвідомила, що якщо вона дасть собі волю і заплющить очі, то, найімовірніше, ніколи вже більше їх не розплющить. Проаналізувавши цей висновок, вона потім зрозуміла, що їй уже все одно. Ця думка здалася навіть приємною. Дати собі відпочинок. І щоб не треба було прокидатися.

Останньою її думкою була думка про Міріам Ву.

Пробач мені, Міммі!

Заплющивши очі, вона все ж таки не випустила з руки знятий із запобіжника пістолет Сонні Ніємінена.

Мікаель Блумквіст здалеку розгледів у світлі фар Рональда Нідермана і відразу ж його пізнав. Важко було не впізнати білявого велетня зростом у двісті п’ять сантиметрів, статурою як бронебійний робот. Нідерман замахав йому руками. Мікаель зменшив світло фар і пригальмував. Сунувши руку в зовнішню кишеню сумки для ноутбука, він дістав «Ґавернмент», знайдений на письмовому столі Лісбет Саландер. Він зупинився за п’ять метрів від Нідермана і, вимкнувши мотор, відчинив дверці.

— Дякую, що зупинився, — сказав Нідерман нетвердим голосом. Після бігу він ще не відсапався. — Я потрапив в автомобільну аварію. Ти не міг би підвезти мене до міста?

У Нідермана виявився дивно високий голос.

— Зрозуміло, я можу допомогти тобі дістатися до міста, — сказав Мікаель Блумквіст і спрямував на Нідермана пістолет. — Ляж на землю!

Здавалося, цієї ночі неприємностям Нідермана не буде кінця. Він із сумнівом подивився на Мікаеля.

Нідерман нітрохи не боявся ні пістолета, ні людини, яка тримала його в руці. Проте до зброї він ставився з повагою. Все своє життя він провів у світі, де правили зброя і груба сила. Він вважав, що кожен, хто спрямовує на нього пістолет, сповнений відчайдушної рішучості і готовий пустити його в дію. Жмурячись, він намагався оцінити людину, яка тримала пістолет, але світло фар дозволяло розгледіти тільки темний силует. Поліцейський? Але, судячи з того, як він говорив, це не поліцейський. Поліцейські називають своє звання. В усякому разі, так відбувається в кіно.

Він зважив свої шанси. Він знав, що коли піде напролом, то зможе заволодіти зброєю. Проте людина з пістолетом поводилася холоднокровно і вибрала позицію за розчиненими дверцями машини. Вона встигне випустити бодай одну, а то й дві кулі. Якщо діяти швидко, супротивник може промахнутися або не влучити в життєво важливий орган, проте, будучи поранений, він, можливо, вже буде не в змозі продовжувати втечу. Краще дочекатися іншого, зручнішого моменту.

— Лягай зараз же! — гаркнув Мікаель.

Він відвів ствол пістолета на кілька сантиметрів убік і вистрелив по узбіччю.

— Наступна куля буде тобі в ногу, — мовив Мікаель гучним і чітким командним голосом.

Рональд Нідерман, засліплений світлом фар, опустився на коліна.

— Хто ти? — спитав він.

Мікаель сунув руку в кишеню на дверцях, вийняв куплений на заправній станції ліхтарик і спрямував промінь Нідерманові в обличчя.

— Руки за спину, — наказав Мікаель. — Ноги нарізно!

Він чекав, поки Нідерман знехотя виконував наказ.

— Я знаю, хто ти такий. Якщо ти здумаєш робити дурниці, стрілятиму без попередження. Я цілюся в легеню нижче лопатки. Можливо, ти міг би мене здолати, але це тобі дорого обійдеться.

Він поклав ліхтарик на землю, зняв із себе ремінь і зробив з нього петлю, точнісінько так, як його вчили в стрілецькій частині в Кіруні двадцять років тому, коли він проходив військову службу. Вставши між ніг білявого велетня, він надів петлю на його руки і затягнув її вище за лікті. Так силач Нідерман став практично безпорадний.

Що далі? Мікаель роззирнувся — вони були зовсім самі на темній дорозі. Паоло Роберто нічого не перебільшив, описуючи Нідермана. Це виявився справді величезний амбал. Питання тільки в тому, чому цей гігант біг прожогом, ніби за ним гнався сам диявол.

— Я шукаю Лісбет Саландер. Гадаю, ти її зустрічав.

Нідерман не відповів.

— Де Лісбет Саландер? —