Читати книгу - "Вибрані твори"

Вдень Варивон упевнився, що лінія фронту пішла далі. Обережно ознайомився з місцевістю, а пізнього вечора вирушив на схід, з твердою впевненістю, що він таки добереться до своїх частин.

Напружено спустився з камінної гряди, у підніжжя ще раз напився запашної води; бережучи в серці тривожні спогади про пережите, вийшов на дорогу, що вела, як вгадував він, до Великого шляху.

В напівсні зітхали і осипались обабіч дороги жита, сумно падьпадьомкала перепілка, а позаду могутньо, велетенським чорним контуром окреслювалась Сокіл-гора.

XІ

Уранці приїхали попрощатися з Дмитром Мірошниченко і Кушнір.

— В розпорядження обкому партії їдемо, — стримано пояснив Свирид Яковлевич, сідаючи недалеко від ліжка.

— Відкликають чи самі надумались? — гостро поглянув у стомлені сірі очі, що майже непорушне гніздились в червоних обідках.

— Ну, знаєш, тобі не варто було б питати про це, — махнув рукою Свирид Яковлевич. — У мене заячої крові поки не було. Сказали з райкому, щоб худобу в тил гнав — старий, мовляв, став для важливішого діла. Мусив сам до Кошового їхати. Погиркались, посердились, а таки я настояв на своєму: поїду в обком. Там підучать трохи і в партизанську групу пошлють. Деякий досвід у мене є. З громадянської війни. Згодиться тепер. Тільки цим і переконав Кошового… Трохи не в пору старість підійшла.

— Після виступу товариша Сталіна велике діло партизанам випадає. На Україні сам Хрущов керує партизанським рухом. Я особисто думаю на курси мінерів пробратися — добряче діло, — примружившись, Степан Кушнір показав рукою, як він хоче пробратися.

— Де будете партизанити? — захвилювався, підвівся з ліжка.

— Де партія скаже. Воно, звісно, краще б у знайомих місцях, де всі ходи і виходи знаєш. Але партії видніше, де нас поставити. Вона серце наше і наш полководець… У райкому тепер, скажу тобі, як у штабі. Увесь народ на партійні дороги виходить.

— Коли будете десь недалеко, дайте мені знати… Ви ж знаєте мене, Степане Михайловичу.

— Це можна, це можна, — погодився Кушнір. — Невчасно покалічили тебе. Невчасно.

— У мене завжди чортзна-що трапляється. Як не одне, так друге; везе, наче втопленику…

— Ну, знаєш, це ти дарма про втоплеників і всяку чортівщину поніс. У кожного є своє і лихо, і турботи, і невдачі. Аякже ж — на те воно й життя. Це не те, що в казці — все тобі робиться, як по-писаному. В житті такого не було, та й, кажу тобі по секрету, не скоро, не так скоро буде. Тим крепчий чоловік, коли не гне його всяка болість, як ту билину, — і нахмурене обличчя Кушніра зібралося всіма зморшками, тільки очі між ними світилися, наче вогники. — Ти думаєш, мені легко свій колгосп, свою дружину, своїх дітей на старості літ кидати? Легко? Це не на посиденьки іду. Одну ніч під дощем — не кажу вже про бої — на землі переночувати щось варт. А скільки їх, таких ночей, буде, — хто скаже? Та шукаєш свого місця, мінером хочеш стати. Воно б мені в мирний час потрібне, як зайцеві дзвоник, а тепер в обкомі з начальством будеш гризтися, лаятися, щоб тільки на курси мінерів послали. Пошлють — і щастя трохи біля себе відчуєш. А потім ще в чомусь другому будеш його знаходити. Не пошлють — самим безщасним чоловіком себе відчуєш. Ну, і почнеш нових планів шукати, бо ж не пень-колода ти, а жива людина. Жива і, найголовніше, радянська.

— Іще раз попрошу, як буде змога — не забудьте мене. Одна у нас доля і в мирний час, і в лиху годину… Ех, коли б не ця чортова цяцька!.. — сплюнув і вилаявся.

— Не треба, — поклав руку на плече Свирид Яковлевич.

— Чого там не треба. Роз'їдетесь всі, забудете, а мені залишайся поміж бабами та деякими вовками, що уже зарані норовлять, кому горло перегризти… Партизан би з мене повинен бути справжній. Ліси ж як знаю! — і замовк. Незручно стало, що сам себе почав хвалити…

— І тобі знайдеться місце в боротьбі. Степан Михайлович вірно сказав: увесь народ на партійні дороги виходить. Кріпко запам'ятай ці слова, Дмитре. Тепер нема життя для себе — лише для Батьківщини. — Почав прощатися Свирид Яковлевич. — Ну, сину, будь здоровий. Всю свою силу і гнів на ворога обруш. Вірю тобі, як батькові твоєму.

Сива голова Свирида Яковлевича нахилилась до Дмитра. В того на очі навернулися сльози…

…От і віддаляється бричка з Мірошниченком і Кушнірем. А ти стоїш, притулившись до плота, і очима проводжаєш її, неначе половину свого життя.

Да, хороші, чесні люди були. Нелукаві, нехитрі. Прості, роботящі і добрі. Чи зустрінемось іще колись, чи тільки в згадках будуть приходити до тебе, як отой сад, що квітнув і одцвітав…

Шкутильгаючи, скриплячи зубами, він виходить з двору, перепиняє підлітка-їздового, що навстоячки жене коні на шлях.

— Завезти на пошту. Тільки обережно їдь! — довго вмощується і ніяк не може вмоститися на возі.

— Поїду так, що й води не схлюпнув би, — з готовністю метушиться на возі проворний хлопчак, а потім гукає:

— Тітко Югино, винесіть дядькові Дмитрові подушку…

Телефоністка ніяк не може додзвонитися до секретаря райпарткому, і Дмитро, кривлячись, мовчки лягає на лаві. Коли ж йому передають трубку, од хвилювання не може промовити слова, тільки важко і голосно дихає.

— Я слухаю, — чує до болю рідний і чіткий голос Кошового.

— Доброго дня. Це я, Дмитро Горицвіт.

— Як почуваєш себе? Одужуєш?

— Потроху.

— Гаразд. Чимсь допомогти треба?

— Да. Недавно поїхали Мірошниченко і Кушнір. І почув я себе тепер відрізаною скибою… Куди мені приткнутися?.. Коли б не нога…

— Я подумаю, Дмитре Тимофійовичу. Пізніше подзвоню. Але Іван Васильович не подзвонив. Увечері, коли вже на вулицях вляглася за худобою курява, під'їхав на машині до самого двору.

— Здоров, здоров, Дмитре Тимофійовичу, — згинаючись, увійшов до хати. І Дмитро побачив, як змінилось — почорніло і схудло — довгасте обличчя Івана Васильовича. Розкішний кучерявий чуб тепер був скуйовджений, збитий, потоншала вся кремезна постать, на вилицях з-під туго натягнутої шкіри різко окреслились м'язи, тільки очі так само світились ясно і з доброю насмішкою. Повечеряти Іван Васильович відмовився навідріз — часу нема. Але говорив з Дмитром більше години.

— Боротьба нелегка буде. Чув промову товариша Сталіна?

— Чув. Тому і звернувся до вас, бо тепер і визначається чоловік. В горі, в біді. Хоч і покалічили мені, Іване Васильовичу, ногу, так серце ж не покалічене. В темну нору я