Читати книгу - "Господиня"

Якось я побалакала з фармацевтом у Солт-Лейк-Сіті й одразу ж зрозуміла, що мені потрібно.

«Здається, я неправильно харчуюсь, — сонно позіхнула я. — Завжди їм на ходу, а ще постійно тягне на солодке».

«Тисяча Пелюсток, треба обачніше ставитися до свого здоров’я. Я знаю, що іноді важко стримуватися, але подумайте про себе. А поки що візьміть ось це».

«Здоров’я». Ну звісно, все зрозуміло з етикетки на пляшечці, можна було й не питати.

«Вам зі смаком полуниці чи шоколаду?»

«А можна, я спробую обидва?»

І добра душа на ім’я Землянин віддав мені обидві великі пляшки.

А взагалі — жодних гострих відчуттів. Страх і тривога навідували мене тільки тоді, коли я думала про малесеньку пігулку з ціанідом, яку завжди тримала під рукою — про всяк випадок.

— У наступному місті купи новий одяг, — мовив Джаред.

— Знову?

— Твій зовсім пом’явся.

— Гаразд, — погодилась я. Мені це здавалося зайвим, але купка речей, яка постійно збільшувалася, не пропаде даремно. Ми з Лілі, Гайді та Пейдж носимо приблизно один розмір, а вони неодмінно зрадіють обновкам. Чоловіки ж під час вилазок зовсім не зважали на свою зовнішність. Коли на карту поставлене життя — одяг нічого не вартий. Також їх мало цікавили мило й шампуні, які я щоразу набирала в крамницях.

— Душ тобі також не завадить, — зітхнув Джаред. — А це означає, що саме час заїхати в готель.

На відміну від мене, моїм супутникам не потрібно було так ретельно стежити за своєю зовнішністю. Зазвичай чоловіки носили джинси й темні футболки — речі, які не забруднюються й не привертають надмірної уваги. Більш за все чоловіки ненавиділи ночувати в придорожніх мотелях. Не було нічого гіршого, ніж сон під носом у ворога. Іян казав, що ліпше вже атака на озброєного шукача, а Кайл узагалі відмовлявся вилазити з фургона — він зазвичай спав удень, а вночі стеріг нас.

Для мене ж це було так само легко, як ходити в крамниці. Я реєструвалася, отримувала ключ, заводила коротку розмову з адміністратором, оповідаючи про свого чоловіка-фотографа та його друга, який подорожує з нами (на той раз, якщо хтось побачить, як ми троє заходимо в кімнату). Я обирала звичайні імена з непримітних планет. Іноді ми були кажанами: Залізне Слово, Співак Пісні Яєць чи Небесне Ложе. Іноді ми прикидалися морськими водоростями: Кручені Очі, Прозираю Поверхню чи Другий Світанок. Щоразу я використовувала нові імена: не те щоб нас хтось вистежував, просто так Мелані було спокійніше. Тепер вона уявляла себе героїнею фільму про шпигунів.

Найважче було брати й не давати нічого взамін. Я б ніколи не зізналася в цьому в присутності Кайла, який тільки й чекав слушної нагоди, щоб поставити під сумнів мої шляхетні наміри. Коли я жила в Сан-Дієго, мене це не хвилювало: я брала рівно стільки, скільки потребувала, а натомість виконувала своє покликання, читаючи лекції в університеті. Покликання викладача не вимагало багато зусиль із мого боку, але я завжди ставилася до роботи серйозно. Іноді я брала участь у не таких приємних заходах — збирала сміття чи прибирала вулиці. Всі душі це робили.

Тепер я брала набагато більше і нічого не віддавала взамін. Так не правильно, егоїстично.

«Це ж не для тебе. Це для інших», — нагадувала Мелані, коли я журилася.

«Все одно це не правильно. Навіть ти почуваєшся зле, правда ж?»

«А ти просто не думай про це», — порадила вона зрештою.

Я раділа, що наша довга вилазка добігала кінця: завтра ми востаннє вивантажимо здобич у надійно заховану вантажівку. Залишилося всього кілька днів, кілька міст — Оклахома, Нью-Мексико, а тоді через Аризону додому.

Знову додому. Нарешті!

Зупиняючись у мотелях, ми зазвичай приїжджали пізно ввечері й виїжджали ще до світанку, щоб жодна душа не мала змоги нас роздивитися. Зайва обережність.

Навіть Іян із Джаредом починали це розуміти. Сьогодні ж уночі, оскільки день був вдалий — фургон був напхом напханий здобиччю, й оскільки Кайлу не залишилося місця, — Іян вирішив, що я втомлена — і ми заїхали в мотель раніше. Сонце ще не сіло, як я повернулася до фургона з пластиковим ключем.

У маленькому готелі не було людно. Ми припаркувалися всього за кілька кроків від своєї кімнати, й Іян із Джаредом, опустивши очі долі, пішли від фургона просто до дверей. Тонкі блідо-рожеві шрами на їхніх шиях правили за маскування. Джаред ніс напівпорожню валізу, хоча ні на мене, ні на них ніхто й не глянув.

Опинившись у кімнаті з запнутими фіранками, чоловіки трохи розслабилися.

Іян випростався на їхньому з Джаредом ліжку й узяв у руки пульт. Джаред розкрив валізу, витягнув нашу вечерю — холодну курку з кулінарії. Я сіла біля вікна, поглядаючи краєм ока на призахідне сонце.

— Вандо, ти не можеш не погодитися, що ми, люди, вміємо розважатися… на відміну від вас, — дражнився Іян.

З екрана телевізора поставленими голосами промовляли дві душі. Було зовсім не важко здогадатися, про що передача, бо всі сценарії, написані душами, зводилися до одного: возз’єднання душ після тривалої розлуки. Чоловік отримує завдання на Планеті Водоростей, жінка лишається на Планеті Туманів. Чоловік вирішує стати людиною, бо гадає, що його дружині ближчі теплокровні носії. Він вирушає на планету Земля і — диво дивнеє! — зустрічає тут свою дружину.

Всі історії душ мають щасливі кінцівки.