Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

У катакомбних могильниках були знайдені поховання воїнів. Їх супроводжувала зброя, найчастіше — масивні бойові сокири, деколи шаблі, а також залишки поясів, прикрашені накладними бронзовими, срібними (залежно від рангу і заможності власника) накладками. Часом поруч виявляли поховання бойового коня, залишки збруї.

Серед знахідок звичайних залізних стремен звернули на себе увагу вироби, безнадійно зіпсовані ще у давні часи. Наприклад, в одному випадку стремена були зім’яті і скручені ледь не «штопором». Трапляються також зігнуті мечі і зламані шаблі. Такий звичай ритуального пошкодження речей пов’язаний із давньою традицією кочових народів ушкоджувати особливо небезпечні вироби з набору поховальних дарів — а це передусім зброя і деталі військового спорядження. Робили непридатною до вжитку не лише зброю або збрую — деколи зламаними знаходять металеві люстерка.

Хозари

Стосовно хозар відомо, що у VII ст. їх вірування були типовими для звичаїв Тюркського каганату, де верховним божеством шанували вже відомого нам Тенгрі. Про нього вже йшлося у розділі, присвяченому віруванням булгар. Між іншим, це пояснює віротерпимість у каганаті, в якому кілька століть уживалися різні релігії, представники яких у інших місцях вели між собою непримиренну боротьбу.

Археологічні свідчення, які стосуються цього пласту вірувань, представлені на теренах України кількома унікальними комплексами, пов’язаними із похованням і поминанням представників вищого прошарку суспільства — каганів та шадів. Каган, нагадаємо, за статусом вважався духовним лідером. Шад очолював військову гілку влади.

Для поховання вищої знаті застосовували обряд кремації, коли дух небіжчика переносився у вищий світ. Звичай спалювати небіжчиків був характерний для кочових тюркомовних племен, які мешкали у VII ст. у степах Євразії. Він відомий за розкопками могильників салтовської культури, а також поховань у степових курганах Краю. Знайдена в них зброя — шаблі, кинджали — схожа на ту, що зображена на кам’яній скульптурі Середньої Азії. Наприклад, дуже схожий на згадані прототипи інкрустований золотом клинок кинджала з Глодоського скарбу.

Відомо, що серед звичаїв тюрків, які вшановували предків, особливо — воїнів-героїв, було влаштування поминальних святилищ. Для такого спорудження вибрану ділянку захищали, чимось оточували. Це міг бути виритий у землі рів, насип із каменів, навіть кам’яна стіна. Розміри огорожі залежали, зазвичай, від того, яке становище в суспільстві мав за життя небіжчик. Нагадаємо, розміри кам’яної огорожі «табору» на Вознесенці становили 81 х 51 м, а камінь для її спорудження довелося підвозити до місця будівництва за 20–30 км. Ідеться про значні трудові витрати, які можуть бути порівнянні з тими, що мали місце при спорудженні курук, — поминальних храмів тюркських каганів (і членів їхніх сімей) у VII–VIII ст.

У центрі куруки ставили юрту, в якій віддавали вогню тіло небіжчика, а також супровідні поховальні дари. Їй відповідає коло з каменів, викладене всередині кам’яної огорожі на Вознесенці.

Деякі речі у похованні було заздалегідь навмисне пошкоджено — це була частина ритуалу. Усе, що залишалося на поверхні після того, як полум’я згасло, у певному порядку складали до виритої поряд, в межах огорожі, ями. На місце проведення такого ритуалу надалі могли повертатися ще не один раз. У менш розкішній (і спрощеній) формі подібні обряди виконували і відносно рядових представників тюркських племен, а також інших кочовиків, які прилучилися до них.

Прийняття ісламу в Хозарії сталося 737 р. після поразки від арабів — це було умовою мирної угоди. Однак невдовзі і каган, і народ відреклися від цієї віри. Водночас у каганаті вистачало мусульман, зокрема із купців, які прибували з країн, де панувала ця віра. Один із арабських купців налічив у стольному Ітилі 30 мечетей і 10 тисяч вірних. Судячи з виявлених на території салтовської культури поховань із характерним обрядом, іслам був відомий і на цій території. Але тут, так само, як і в Ітилі, він сусідив з іншими вірами.

Відомо про тісні стосунки правлячої верхівки хозар із Візантією, на той час цілком християнською державою. У разі необхідності принцеси з Ітиля приймали християнство. Так, дружина Юстиніана ІІ в хрещенні отримала ім’я Феодора, а її чоловік пожиттєву військову підтримку каганату, що допомогло йому в боротьбі за престол.

Стосовно прийняття юдаїзму відомо, що ця подія, навколо якої точиться чимало дискусій, мала місце на початку ІХ ст., вже по тому, як кагани і їх піддані вже знали як про особ­ливості ісламу, так і християнства.

Археологи зі свого боку ведуть пошук матеріальних слідів цієї події. Проблема полягає в ідентифікації юдейських поховань ІХ–Х ст., особливо на тлі місцевих традицій захоронення у ямах, зокрема безінвентарних. Спроби виявити синагоги не дали результатів, адже молитовні зібрання могли відбуватися тоді й у звичайних спорудах. Одним з індикаторів поширення юдаїзму було запропоновано вважати скорочення для ІХ ст. числа знахідок амулетів, пов’язаних із Тенгрі, хоча інші дослідники сумніваються у протиставленні давнього культу неба новій вірі каганів.

Найточніше ситуація, що склалася у каганаті станом на ІХ–Х ст. описана арабськими купцями, які пишуть, що серед хозар є «мусульмани, християни, юдеї та ідолопоклонники», а суд взагалі чинять на підставі стародавнього поганського права. Юдеями, за їхніми свідченнями, є цар, його рідня. Але більшість населення (зокрема у війську) — правовірні.

Мадяри

Вірування мадяр відповідають шаманізму, що і не дивно, враховуючи розташування їх історичної прабатьківщини. У мадярській державі (і релігії) існувала досить складна ієрархія зверхників. Головним вважався «нагфейделем» (nagyfejedelem) — великий князь. Головнокомандувач об’єднаних військ мав титул «дьюла», йому підпорядкований був «харкі» — воєвода. Духовного лідера звали «кендю». З давніх джерел можливо зробити висновок, що дьюла одночасно міг бути і духовним головою мадяр — як-от легендарний дьюла Алмош. Він був батьком фейделема Арпада, засновника першої династії угорських королів, та головнокомандувачем під час походу на нову батьківщину за Карпати. До обов’язків зверхників входило здійснення жертвопринесень. У особливо критичних випадках співвітчизники могли принести у жертву одного із цих вождів.

Далі вже йдуть безпосередньо шамани. В угорській мові збереглося давнє слово «шаман» — звучить воно як «тальтош». Тальтош міг подорожувати по «дереву життя» між усіма трьома світами (верхнім — середнім — нижнім), а також був посередником між людьми, богами і духами — як добрими, так і злими.

Зображення дерева було популярним сюжетом, який можна побачити на металевих виробах — накосниках, бляхах поясів. На дереві можна побачити стилізовані або реалістичні зображення птаха. Цей птах, як вірили мадяри, приносить на землю душі новонароджених шаманів та видатних людей.

Біля підніжжя дерева зображали коня або фантастичних істот із кігтями. Саме у них могла вселятися душа шамана під час подорожі у вищий світ. Одним з атрибутів шамана вважають птахоподібні кістяні навершя нагаїв, що їх знаходять у похованнях. Саме таким нагаєм і слід було підганяти чарівного коня під час подорожі на небо.

Мадярських поховань у межах країни Етелькоз на разі відомо небагато — близько десятка. Вшановували предків не шкодуючи часу і матеріальних витрат — залежно від заможності. Поховання зроблені у ямах, це тілопокладення. Переважно то були воїни, у супроводі бойового коня, з рештками зброї (зокрема прикрашеної золотом), прикрашені металевими накладками поясів. Трапляється дорогоцінний посуд — у кургані поблизу с. Коробчине натрапили на срібні чашу із карбуванням, прикрашену позолотою.

Небіжчик, похований поблизу с. Суботиця на Кіровоградщині, мав на поясі пряжку із зображенням довгобородого