Читати книгу - "Диво"

— Сідай,— сказав тихо,— стояти тобі важко.

— Звідки знаєш? — здивувався Ярослав.

— Та вже знаю. Єтеством кульгаєш змалку. А може, й духом. Князь повинен кульгати.

— А може, я не князь.

— Хто б же то сюди ще прийшов? Хіба вбивці? Сідай отут. Смердю лиш вельми, але сморід не так вдаряє, як правда.

Князь примостився на самий краєчок призьби, дихаючи вбік, щоб не дійшов винний дух до в’язня, спитав:

— Чом думаєш, що правда лиш за тобою?

— Бо страждаю,— сказав той так само неголосно.— Худий і упосліджений. А з жирних, зледащених уст правди не почуєш.

— Наші священики в постах перебувають, смиряють і плоть, і дух. Хіба ти вважаєш себе ліпшим за них?

— Не наші то служебки — чужинські, — нагадав старий.

— По всій землі тепер нова віра заволоділа всіма душами.

— Не заволоділа й довго ще не заволодіє, а може, й зовсім погине твоя нова віра.

— Про це й людові мовив у своїх блуканнях? — суворо спитав Ярослав.— Вийшов ти з темнощів, і темні твої слова. Всі людове наші ховалися в ліси, а нова віра виводить їх на широкий світ, прославляє по всіх землях, бо народ наш гідний прослави. Але не завжди люди виходять до слави добровільно. Іноді доводиться вдаватися до насильства.

— Отець твій палив наші храми, а богів кидали в озера й ріки, щоб спливли за водою. Та вони не спливли, а сіли на дно і стануть чорнодубом, згодом, слушної години, виринуть і знов запанує рідна ріднизна, затям собі, князю. Все можна змінити: доми, одягачку, воям дати іншу зброю, напхати пельку заморськими наїдками й напитками, та душу народові не виймеш, не вставиш йому іншу, чужу. Не вдалося це зробити князеві Володимиру, не вдасться й тобі. Як приходила з веснянками до нас весна, так і приходитиме, як зустрічали ми в грищах сонцеворот, то й зустрічатимемо, і клечання для наших богів приноситимем зелене, і писанками тішитимуть зір наші діти.

— Ніхто не вимірить, чого більше у владі: будування чи руйнування,— перебив його Ярослав.— Отець мій спалив скількись там капищ поганських, зате які дивні церкви поставив! За князем Володимиром і я, син його, йду. Навчати треба народ, темнощі виганяти…

— Темнощі? — чулася посмішка в голосі старого й зверхність, яку дають літа й страждання.— Навчати хочеш. А чого? Як уникнути й позбутися гріхів. Богів наших понищуєш, а бісів зоставляєш, гріхи плодиш. Ще тільки стали навчати, а вже повно гріхів повсюди, вже відбиваєтеся від них, відмахуєтеся, молитесь у церквах ваших вдень і вночі. Топчеш усе, що було, привчаєш до топтання й поблизьких своїх.

— Не такий я,— спокійно відмовив Ярослав,— мало ти бачиш з своєї печерки, в один бік тільки. А що грішний, то… Як сказано в байці: кожен носить по дві торби. Одну спереді для чужих гріхів, другу — позаду для своїх, так щоб не бачити її. Що ж до князівської влади, то завжди повинен бути той, хто вчить розуміти речі найвищі: материзну, правду, честь. Адже й ти йшов серед людей і навчав чогось?

— Застерігав лиш. Бо народ мудрий і спокійний тільки той, що трудиться для себе й не зазирає нікуди далі. Він спокійний і позбавлений пихи, лиш допоки не розбагатіє і не розсвинячиться. А тоді плює на цілий світ, топче інші народи і може діждатися, що розтопчуть і його… Ти ж, князю, хочеш, щоб було все, як у ромеїв, а Київ щоб став як Царгород.

— Звідки відаєш? — здивувався Ярослав угадництву старого. Навіть сам собі ще боявся зізнатися в цих думках, а цей закинутий у яму чоловік, виходить, усе бачить і знає. Чи не дивина?

— Споконвіку так ведеться: коли в сусіда свиня велика, то й самому кортить вигодувати таку або й ще більшу.

— Стольний город — то не свиня.

— Ще ненажерливіший. Озирнися довкола: скільки розплодив дармоїдів твій отець, а ти їх розвів усотеро більше, та й ще розведеш. Церков стільки понаставили, що в них уже пси бігають. А голод і мор так само ходять по нашій землі, біда не виводиться, лиха ще більшає.

— Голод і мор однаково ніхто не зможе збороти,— мовби виправдовуючись, проговорив роздумливо Ярослав,— зате завжди можна винайти спосіб дати пригніченим душам що-небудь, чим би вони могли пишатися. Роз’єднаність колишня ставала на заваді великим ділам, тепер зібрано докупи всі наші землі, весь народ може скупчити свої зусилля, свою працю, а найліпше для них застосування — це спорудження й творення знамен державних. Відкрити житниці й нагодувати тисячу голодних ротів, вимостити посеред трясовин дорогу до Києва, щоб везли на торжища й на міну харч і хутра, мед і віск, а чи поставити посеред багна золотосяйний храм, проклавши до нього лиш вузьку стежечку, але вознісши той храм над усім світом у пишноті й сяйві? Хто як хоче, а я вибираю храм, і кожен на моєму місці мав би зробити так само, якби бог нагородив його мудрістю.

— А коли в людині й хижі немає, щоб сховатися від зимової стужі? — ледь чутно поспитав старий.

— Коли в людини є хижа, вона повинна будувати храм. І коли немає хижі — теж повинна будувати храм,— твердо відповів Ярослав.

— Вважаєш себе мудрим, а ти тільки жорстокий, та й годі.

— А що таке мудрість? Це правда. Правда ж милостивою не буває. Вона тверда й жорстока. Багато прочитав я книг, всі віки і всі народи там описані, скрізь було багато жорстокості, але тільки вона доводила народи до розквіту. Завжди, щоб держава могла розквітати й піднятися вище за всіх, народ повинен згодитися на деякі пожертви й нестатки. Сам він на це ніколи не піде, його треба примусити.

— Така доля великих народів,— сумно промовив старий,— або ж вони стають жертвою чужих наїздців і загарбників, або ж попадають до рук тирана.

— Що ж по-твоєму? Я — тиран? — ображено спитав Ярослав.

— В мові своїй. А від слова до діла — рукою змахнути. Навчений ти жорстокості. Чужої жорстокості навчений.

— Хіба міг навчитися свого? Не було ж письмен у нас, не передали нам мудреці наші давні про минувшину, в темряві блукали навпомацки. Мій отець вирвався з пітьми, прикликавши носіїв нової віри, яка йде