Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

— Що ти тут забув? – спитала, насупивши брови, хоча серце кричало мозку: «Він приїхав! Значить, ти йому потрібна!»

— Я був у твоїх батьків, благав їх сказати, куди ти втекла, але вони вперто мовчали. Я умудрився пояснити твоїй мамі, що нам треба поговорити. Твоя мама мене пожаліла й розповіла, де ти. А ще вона почастувала мене своїм шоколадним печивом. Їй Богу, у житті нічого смачнішого не їв. Очманіти, яка класна у мене буде теща!

— Яка теща? Моя мама пригощає печивом усіх, але це ще не означає, що всі їй подобаються, – поспішила опустити його на грішну землю.
— Нічого не знаю про всіх, але я їй, здається, сподобався. 

— Можливо. Моя мама завжди симпатизувала недоумкам, - я намагалася бути максимально холодною. А Вовка тільки посміхався й так еротично дивився, наче я була роздягнена.

— Пять балів за витримку! Добре тримаєшся, Соня Костянтинівно. Я так і думав, що ти образилася. Я, найімовірніше, теж образився б, якби побачив тебе з іншим. Я так розумію, ти мене з Лєнкою побачила, ага?

— Ага, - перекривила. - Може, ти чекаєш, що я кинуся тобі на шию? Цього не буде. Думав, приїдеш – і я не встою перед твоїм шармом? Ти жорстоко помилився. Можеш не гаяти час і їхати назад. Прощавай, Вова! Фініта ля комедія!

— І що, навіть не сумувала за мною? - лукаво запитав Вовка. 
— Дуже треба! Забула наступного дня, - різко відповіла й хотіла піти. Але Вовка не дав це мені зробити. Він миттєво схопив мене за руку, обійняв і притиснув до грудей. Я чула, як б'ється його серце.

— Соня, я ідіот, і це знаю. Мав тобі про все розповісти. Я більше ніколи-ніколи не буду приховувати від тебе нічого, чесно. Я помру без тебе. А з  Лєнкою у нас нічого не було. Вона посварилася зі своїм придурком спортивним, і щоб той заревнував, попросила мене, щоб ми зіграли цей довбаний спектакль. Я й у страшному сні не міг припустити, що це  побачиш ти. Це не твоїм очам призначалося. Для Лєнкіного женишка. Ми з Лєнкою теж перестаралися. І мені дісталося.  Бачиш, як мене відрехтував той амбал?  І ребра порахував трохи. Як не вбив, розуму не прикладу. Під оком шикарний фінгал був, уже трохи зійшов,  - хвалився своїми пригодами Вова. А мене немов хто кігтями по серцю дряпав.

— Добре,  Лєна з тобою влаштувала спектакль, це в принципі в її авантюрному дусі й у твоєму. Два чобітки – пара!  А що за дівчина у тебе на дачі живе? Теж спектакль? Станіславського переплюнути вирішив? -  спробувала відсторонитися від Вовчиного гарячого тіла, але він тримав міцно.

— Катя? – посміхаючись, спитав він.

— Ага. Брюнетка у фіолетовому сарафані, – уточнила я. Чекала тебе ввечері.

— Катя – моя двоюрідна сестра. Вона з мамою… Ти там  мами не бачила?

— Ні, мами я там не побачила. Проте Катя мені дала зрозуміти, що з нетерпінням на тебе чекає. Увечері!

– Блін, капець, яка ти ревнива. Катя з мамою трохи поживуть у нас на дачі. Дядько виявляється помер вже. Я не знав. Якось довідалися про смерть бабусі, і ось приїхали на могилку. Ну і думали, що їм щось обламається, а тут бац – заповіт. Бабуся все мені відписала, виявляється. Вони по юристам побігали – нічого не набігали. Хочуть знайти роботу. Мені то що, хай на дачі поживуть, доки влаштуються. Рідня все-таки. Не в квартиру ж їх пускати?

Я починала почуватися рідкісною ревнивицею. Історія виходила правдоподібна. Інакше чому він примчався? 

— І це правда? – навіщо питала – і так вірила. Навіть якщо б він обдурив, я все одно б повірила.

— Правда, Соня, - підтвердив Вовка, не відводячи своїх закоханих очей. - Як ти могла повірити, що все інакше? Адже ти єдина жінка, яку я люблю і збираюся любити ще дуже довго. Я знаю, Сонь, у мене складний характер, маю купу недоліків, але ж ти з ними чудово справлялася досі. І ще я тебе нікому не віддам. Ага, я познайомився з твоїм нареченим, бізнесменом Дімою. Шикарний пацан. Твій тато з піною біля рота розповідав, що Діма – твоя доля, а я – непорозуміння… тимчасове.

— І що? До чого тут Діма? - не розуміла, куди він хилить.

— Твій Діма мені навіть гроші пропонував за те, щоб я зник назавжди. Тобі цікаво, у яку суму Діма тебе оцінив?

– Цікаво. У  яку? –  хто ж не хоче знати своєї вартості?

— Прикинь, п'ятдесят тисяч гривень. Вартість машини. Отак дешево, Соня, амбець!

— Ти ж хотів машину? – лукаво закинула я. – Чого ж не взяв грошей?

— Це образливо, Соня. Тому що для мене ти безцінна. А машину я й так куплю. Продам дачу й куплю. Нафіг нам дача під Києвом, коли є така хата тут? Натуральний рай. І будиночок непоганий, меблі старовинні.

— Ти бачив будиночок? - я здивувалася, як він дізнався про меблі, адже я, йдучи, закрила будинок на два ключі. А потім згадала його дурну звичку - залазити у вікна замість того, щоб користуватися дверима. А вікна я залишила відчиненими.

— Ледве не вбився на сходах ... - повідомив Вовка. – Соня, ти гарно малюєш. І не кажи, що це портрет Макса, – не повірю. А будиночок потрібно трохи підремонтувати. Можна навіть потім міні-готель зробити. Влітку бабки заробляти непогані, - це у Вовці прокинувся бізнесмен.

— Я про це теж думала. Тут усі здають кімнати туристам. Але одній мені…
— Соня, ти ніколи не будеш одна.  Нє, ну є варіант Діма, але якби він тобі був потрібен, то ти була б з ним, а не сумувала в гордій самоті тут? Я ж як реп’ях, якщо вже причепився – то це серйозно і не відчеплюся. І не мрій.

— Та я ж не проти, - здалася на милість переможця. Вовка підхопив мене на руки й закружляв.

— Ліжко у твоїй хаті велике? Я до спальні не дійшов, - спитав Вовка, поставивши нарешті мене на пісок.

— А тебе лише це хвилює?

— Найближчі  два-три  дні тільки це. Я дуже скучив.
Думка про те, що скоро ми з Вовкою кохатимемося, привела мене в захват. Ми будемо вільні від будь-яких умовностей, які накладає на людину суспільство.

Тільки тепер я намацала в кишені три бурштинові камінці. Розкрила їх на долоні й посміхнулася. Вовка з цікавістю спостерігав за ритуалом викидання бурштину в море.