Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Де Левінські? – спитав Лєбенталь.

Берґер роззирнувся.

– Я не знаю. Кілька хвилин тому ще був тут. Майєргофе, ти не знаєш?

– Ні. І не хочу знати.

– Мабуть, пішов на розвідку.

Вони прислухалися. Напруга зростала. Знову чулися окремі постріли.

– Може, там хтось утік, – припустив Берґер, – і вони полюють за ним.

– Сподіваємось, що ні.

Кожен знав, що на плацу для переклички опиниться весь табір і стоятиме там доти, доки втікачів не знайдуть мертвими чи живими. Це означатиме десятки трупів і ретельні перевірки бараків. Тому Левінські й кричав на Майєргофа.

– А чого б їм зараз утікати? – мовив Агасфер.

– А чого ні? – спитав Майєргоф. – Кожен день…

– Заспокойся, – перебив Берґер. – Ти повстав із мертвих і через це не при собі. Думаєш, ти Самсон? Та ти й п’ятисот метрів не зможеш пройти.

– А якщо Левінські сам втік? Причин у нього досить. Більше, ніж у будь-кого.

– Маячня! Він не втече.

Зенітка змовкла. У тиші було чутно команди і біг.

– Може, нам варто зникнути в бараці? – спитав Лєбенталь.

– Точно, – Берґер встав. – Усі з секції С – назад у приміщення! Ґольдштайне, пильнуй, щоб ваші люди сховалися якомога глибше. Кожної миті може надійти Гандке.

– У СС вони точно не поцілили, – мовив Лєбенталь.

– Та банда вічно виходить сухою з води. А от кілька сотень із нас могло порозривати на кавалки.

– А якщо це вже американці наближаються, – сказав хтось у тумані, – і то була їхня артилерія?!

На якусь мить усі затихли.

– Помовч, – урешті роздратовано сказав Лєбенталь. – Не вречи.

– Нумо, хто може повзти, усі всередину. Точно буде перекличка.

Вони повернулися в барак. Знову зчинилася мало не паніка. Багатьох узяв страх, що інші, прудкіші, займуть їхні старі місця, особливо ж боялися ті, хто мав місце на лежанках. Вони кричали захриплими, знесиленими голосами, падали і проривалися вперед. Барак досі був переповнений, місця вистачало заледве для третини. Частина, попри усі заклики, залишилася лежати надворі, хвилювання їх надто виснажило, і сил повзти назад більше не було. У паніці вони опинилися на вулиці разом з іншими, а тепер так і залишилися там. Ветерани дотягли кількох з них до барака; у тумані вони не побачили, що двоє мертві. Стікали кров’ю – їх убило пострілами.

– Обережно! – У білому мареві почулися певніші, ніж у мусульман, кроки.

Кроки наближалися і зупинилися перед бараком. Зазирнув Левінські.

– Берґере, – прошепотів він, – де 509?

– У двадцятому бараці. А що таке?

– Вийди-но.

Берґер пішов до дверей.

– 509 більше не треба боятися, – швидко випалив Левінські. – Гандке мертвий.

– Мертвий? Через бомбу?

– Ні. Мертвий.

– Що сталося? Есесівці поцілили в нього в тумані?

– Ми поцілили в нього. Цього досить, га? Головне – він труп. Гандке був небезпечний. Туман зіграв нам на руку. – Левінські вмовк. – Ти побачиш його в крематорії.

– Якщо вистрелили з малої відстані, будуть сліди пороху й опіки.

– Це були не постріли. У тумані і колотнечі порішили ще двох бонз. Двох найгірших. Один з нашого барака, він доніс на двох людей.

Пролунав відбій тривоги. Немов роздертий вибухами, туман розсіювався. У ньому засяяла небесна блакить, а тоді засріблилася, і сонце наповнило його білим блиском. Наче темні ешафоти, почали з’являтися вартові вежі.

Хтось наближався.

– Обережно, – прошепотів Берґер. – Левінські, зайди всередину і сховайся.

Вони зачинили за собою двері.

– Іде хтось один, – прислухався Левінські. – Це не страшно. Вони вже тиждень не з’являються по одному. Бояться.

Двері обережно прочинилися.

– Левінські тут? – спитав чийсь голос.

– Чого тобі?

– Ходи скоро, я приніс.

Левінські зник у тумані.

Берґер роззирнувся.

– Де Лєбенталь?

– Пішов у двадцятий. Хоче повідомити 509.

Повернувся Левінські.

– Чув, що там сталося? – спитав Берґер.

– Так. Ходімо на двір.

– Що таке?

Левінські вдоволено сміявся. На вологому від туману обличчі було добре видно зуби, очі й широкий ніс.

– Завалилася частина казарми СС, – повідомив він, – є загиблі й поранені. Скільки – точно не знаю. В бараці 1 – втрати. Пошкоджено зброярню і склад. – Він сторожко дивився в туман. – Треба дещо заховати. Можливо, лише до вечора. Ми дещо дістали. Але до приходу СС часу в наших людей було обмаль.

– Давай сюди, – мовив Берґер.

Вони стали якомога ближче, Левінські передав Берґерові важкий згорток.

– Зі зброярні, – прошепотів він. – Сховай у твоєму куті. Я маю другий. Сховаємо його в дірі під ліжком 509. Хто там тепер спить?

– Агасфер, Карел і Лєбенталь.

– Добре, – сопів Левінські. – Вони спрацювали швидко. Щойно бомба розвалила стіну. Есесівців не було. А коли повернулися, наші люди вже давно зникли. Ми захопили не лише це, а більше. Решту сховають у тифозному відділі. Розподілений ризик, розумієш? Вернерівський принцип.

– А СС не помітить, що чогось бракує?

– Можливо. Тому ми й не залишаємо нічого в робочому таборі. Ми взяли небагато, і там усе догори дригом стоїть. Може, вони й не помітять нічого. Ми спробували підпалити зброярню.

– Ви до біса добре попрацювали, – сказав Берґер.

Левінські кивнув.

– Щасливий день. Ходи, сховаймо непомітно. Тут ніхто нічого не підозрює. Розвиднюється. Більше захопити не вдалося, бо СС повернулися швидко. Думали, понищило загороди, стріляли в усе, що траплялося на шляху. Боялися спроби втечі. Тепер наче заспокоїлися трохи. Виявили, що колючий дріт не постраждав. Нам неймовірно пощастило, бо робочі бригади через загрозу втечі в тумані не вийшли в місто на роботи. Так до справи змогли взятися наші найкращі люди. Можливо, незабаром буде перекличка. Ходімо, покажеш мені, де можна залишити здобич.

За годину вийшло сонце. Небо стало м’яке і блакитне, а туман повністю зник. Молоді й вологі, мов після душу, поля з рядками дерев мерехтіли свіжою зеленню. Після обіду 22-й барак почув, що під час і після бомбардування застрелили двадцять сім в’язнів; дванадцятьох убило в 1-му бараці, двадцять вісім поранено осколками. Загинули десятеро есесівців, серед них Біркгойзер із гестапо. Гандке і двоє з барака Левінські були мертві. Прийшов 509.

– А що з тим папером, який ти дав Гандке на швейцарські франки? – спитав Берґер. – Якщо його тепер знайдуть серед речей Гандке? Раптом він потрапить до рук гестапо? Ми про це не подумали!

– Подумали, – відказав 509 і витяг з кишені аркуш паперу. – Левінські про це потурбувався. Він забрав собі речі Гандке. Щойно Гандке порішили, його мотлох украв для Левінські надійний капо.

– Чудово. Розірви його! Левінські сьогодні молодець! – Берґер перевів подих. – Сподіваюся, тепер у нас буде хоч трохи спокою.

– Можливо, залежно від того, хто буде новим старостою блоку.

Над табором раптом з’явилася зграя ластівок. Довго, великими спіралями вони кружляли