Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 2"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Це він, справді він! – майже скрикнула вона й миттю побігла до батька. – Він! Він!
– Хто – він?
– Він! Клавдій! В замку. Я бачила його при вікні!
П’єр старався заспокоїти Мадлен і переконати в тому, що це її фантазії, але Мадлен не здавалася.
– Телефонуй до Парижа, до брата!
– Це коштує дорого!
– Вийшли телеграму!
– Це теж коштує чи не більше!
Мадлен уже не переконувала, вибігла на вулицю й побігла на пошту.
П’єр стояв зніяковілий і згодом пішов до дверей поглянути на замок. Він нікого у вікні не побачив.
Наступного дня, в полудне, приїхав брат Клавдія Орест. Мадлен чекала його на станції. Вона стояла біля виходу з великою карткою паперу, на якій було написано «Мес’є Турський».
– Ви, мабуть, мадмуазель Мадлен? Я – Орест Турський.
Вона із збентеженням обняла його за шию і заплакала.
– Що сталося? – спитав Орест.
По дорозі до корчми Мадлен оповіла йому історію зникнення Клавдія та про те, що вчора вона побачила його у вікні замку. Орест не дуже вірив розповіді Мадлен, але її хвилювання зростало, і він вирішив, що треба задовольнити бажання Мадлен – піти до замку.
В корчмі П’єр тільки розводив руками.
– Я вам розповім про замок, – таємниче шепнув він Орестові, – бо справа виглядає так…
Дюбуа нарешті знайшов уважного слухача. Мадлен нетерпляче стояла при дверях і вперто дивилася у вікна замку.
– Мес’є, – почав П’єр, – там ніхто не живе, усі входи зачинені і ввійти туди ваш брат ніяк не міг. Знаєте, дівчина, – він знову витягнув долоні в сторону Мадлен, ніби подавав тарілку… – Мабуть, ваш брат їй сподобався, та що з того? Був, поїхав та й тільки. А вона сумує. Кажу вам, ніхто в замку не живе, так каже історія нашого міста, ну й усі туристичні екскурсоводи. Замок належав родині д’Анвіль, але в час революції цілу родину було зґільотиновано, як зайвих роялістів. А тепер ніхто не зближається до замку, бо, кажуть люди, що навколо нього чуються якісь голоси. Але з усіх опитуваних ніхто нічого не чув. Ну й переконувати себе ніхто не спішиться. Бо голоси, як розповідають, можна було чути тільки ввечері. Хто ж увечері піде слухати якісь голоси?
– Підемо, мес’є! – нетерпеливо звернулася до Ореста Мадлен.
– Ну що ж, підемо.
Ішли тією камінною доріжкою, якою йшов Клавдій. Підійшли до вхідних дверей, але виявилося, як і казав П’єр, що вони були зачинені. Вони обійшли замок довкола, торкаючись всіх дверей і навіть вікон. Орест на знак безпорадности розвів руками. В нього зростало переконання, що Мадлен істеризує. Мадлен, постоявши хвилинку, як заворожена, підняла палець.
– Чуєте?
– Нічого не чув.
– Послухайте уважно. Чуєте, вітрець постукує віконною рамою.
Справді, пролунав ледве чутний рівномірний звук, як цокотання годинника. Мадлен тихо, щоб не заглушити звуку, підходила майже безшелесно до того місця, звідки доходило цокотіння. Вона доторкалася кожного віконця підземелля і нарешті одне віконце піддалося дотикові її рук. Лице її роз’яснилося.
– Ось сюди проходив Клавдій.
І справді, легко відчинивши віконниці, вони побачили на парапеті вікна, зсередини, на грубій верстві пороху сліди дотику рук. Вона з гордістю поглянула на Ореста й лагідно сказала:
– Так, мес’є, – щоб знайти правду, треба в неї вірити.
Вони обережно спускалися з підвіконника, а потім пішли по вогких від плісені коридорах, поки не дійшли до тяжких залізних дверей, що стояли відчинені, від чого коридор став яснішим. Ще кілька сходів, ще одні відчинені двері, а за ними короткий, але широкий коридор, що доходив до головної залі.
– Він був на вищому поверсі, – сказала Мадлен, і щойно тоді вони помітили на запорошених сходах сліди людини.
По сходах Мадлен майже бігла, а Орест поспішав за нею. Вона пам’ятала, котре це було вікно, тож повернула ґалерією направо, щоб дійти до фронтових кімнат. Двері всередині палати були відчинені.
Пробігши кілька порожніх кімнат, вона раптом зупинилася біля дверей наступної. Орест пройшов повз неї.
Недалеко біля вікна стояв мольберт, поруч скринька з розкинутими фарбами, а біля них лежав Клавдій. Орест швидко підбіг до Клавдія, схилився над ним і підняв його голову. Блідість Клавдієвого обличчя ясніла помітною посмішкою на згарячкованих устах. Орест торкнувся пульсу.
Мадлен ще й далі стояла біля дверей, не ступивши й кроку вперед. Орест повільно повернув свою голову в її бік. Він не сказав ні слова, але Мадлен не потрібно було вияснень, вона відчувала, що Клавдія вже немає серед живих.
Орест глянув на мольберт. На ньому вирізнявся портрет дами у білій перуці з часів рококо.
«Невже Фрагонар? – подумав він. – Але ж картина вогка!» З другого боку, на підрамку, помітив Клавдійовий напис: «Портрет Аврори д’Анвіль, 1788».
Марія-Анна Голод
1918 р., Львів – 2003 р., Торонто, Канада.
Народилася у священицькій родині. Тут закінчила гімназію Сестер Василіянок та дворічні торгівельні студії. З 1948 р. мешкала в Торонто (Канада). Автор кількох поетичних збірок та збірки оповідань «Янгол у наймах» за мотивами галицьких леґенд.
Перше оповідання походить з названої збірки, друге – з рукопису. До друку готуються її спогади.
Студент
Жив колись у Львові багатий купець на ім’я Памфіл, який торгував різними пахощами, спроваджував свій товар із середземноморських країв, з Азії, Африки, Америки. Все йшло йому як з платна, та тільки якось не дуже щастило в родинному житті, бо не дав Бог дітей. Але, отже, Бог знає, що робить, бо той Памфил був людиною заздрісною, хапчивою. Не любив він нічого на тому світі, окрім себе. Усе міряв собою, все мало вертітися довкруги нього, і так і було. Його жінка, його слуги, його робітники робили тільки те, що Памфил наказав. Час минав, став Памфил вже дещо підтоптаним, заялодженим диваком, котрий тільки ходив поміж рядами полиць у своєму складі пахощів, відкорковував сулії з олійками, розвивав пакети сушених екзотичних рослин, вимішував нові пахощі у скляних посудинах. Вже й не дуже багато говорив, але його помічники знали, чого він хоче і що треба якраз у тому моменті робити чи принести.
Розуміється, що все було перепахнене тими запахами, важко було й дихати, як хтось до того не звик. Але всі вже звикли, то й мовчали. Та якось так сталося, що не прийшов на працю асистент Памфила, такий же старий, як він, Янурій. Показалося, що він переходив вулицю та попав під колеса воза. По кількох днях помер той
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антологія української готичної прози. Том 2», після закриття браузера.