Читати книгу - "Вовк-тотем"

Звивисті дороги в степу, природно прокладені возами, що їх тягали воли, вирівнялися під гумовими колесами тракторів, що вперто пихкали на них, коли приїжджали забирати овечу вовну й привозили сюди родичів службовців Комітету пасовища збирати рештки вовни, мигдаль, викопувати коріння лікарських рослин чи зрізати цибулю-порей. Тож щойно була відкрита ця рідкісна улоговина, як сюди почався хаотичний приток людей з хліборобських районів і в глибині степу раптом скрізь зачулася китайська мова монгольського зразка з північно-східною вимовою. Чень Чжень сказав Яну Ке, що хліборобська цивілізація ханьців двісті-триста років тому повністю асимілювала маньчжурів династії Цін тому, що рідні землі останніх — три провінції на сході країни, мають широкі й глибокі чорноземи, тож вони змогли «пустити коріння» в хліборобській цивілізації, яка їх увібрала. У тому випадку асиміляція не становила великої проблеми. Але якщо ханьська культура асимілює тонкий монгольський степ, то вона вбере в себе «жовту біду».

Бао Шуньґуй днями стирчав на будівельному майданчику. Він уже чітко зрозумів усі перспективи розвитку нового пасовища і збирався наступного року перетягнути сюди всі чотири бригади, зробивши це місце спільним літнім пасовищем для всіх бригад свого скотарського підприємства. Так було б зручно звільнити ті декілька клаптиків чорної землі, яка раніше була в межах цього підприємства, і розвивати на них сільське господарство. Тоді підприємство зможе давати і зерно, і м’ясо, а в нього з’являться ресурси, щоб перевезти на цей благодатний клаптик землі ще більше своїх родичів і друзів з батьківщини та влаштувати тут хліборобсько-скотарське підприємство «імені Бао». Попри те, що Бао Шуньґуй поставив дуже жорсткі умови щодо поступу будівельного процесу, будівельники на це не скаржилися.

Старий Біліґ і ще кілька скотарів літнього віку цілими днями сварилися з будівельниками, вимагаючи від них зарити рівчаки, що оточували їхні городи, адже вже були випадки, коли в ці рівчаки вночі потрапляли коні. Хоча рівчаки невдовзі були зариті, однак на їх місці з’явилися земляні стіни у півзросту людини. Улзій ходив із сповненим суму обличчям — він, схоже, шкодував, що освоїв це нове пасовище.

Отже, стоячи спиною до галасливого майданчика, Ян Ке доклав чимало зусиль, щоб зосередитися на сцені, що була перед його очима, й надовго замилуватися лебединим озером, щоб залишити в пам’яті більше вражень про нього. В останні дні захоплення Яна лебединим озером навіть перевершило зачарування Ченя степовими вовками. Ян Ке переживав, що, може, не мине й року, як на луках і трав’яних схилах з протилежних берегів озера й річки з’являться численні отари худоби трьох інших бригад і буде зведено ще більший будівельний майданчик. А якщо вирубають очерет навколо лебединого озера, то в птахів, які тут залишаться, більше не буде зеленого прихистку.

Ян Ке сів верхи і поїхав до озера, щоб подивитись, чи не плавають на його поверхні пташенята лебедів, адже в цей сезон лебеді саме мали сидіти на яйцях. На щастя, в цей момент біля озера не було худоби, крім лише кількох корів, і чистий річний потік уже відніс далі увесь бруд, скаламучений отарами, а натомість приніс чисту джерельну воду з далекого лісу, тож вода в озері знову стала чистою і прозорою. Він справді сподівався, що водяне птаство зможе отримати тимчасовий перепочинок.

Раптом з очерету вилетіла зграя зляканих птахів, волаючи на різний лад з остраху. Дикі качки й гуси поспішно полетіли впритул до води на південний схід, а лебеді швидко піднялися в небо й попрямували на болото на півночі. Ян Ке поспішив підняти підзорну трубу й оглянути очерет — може, й правда знайшлася людина, яка зайшла в озеро полювати на лебедів?

Минуло більше десяти хвилин, перш ніж удалині на поверхні зчинився якийсь рух і в об’єктиві підзорної труби з’явився замаскований пліт, якими користувалися загони «гусиного пір’я» на озері Байяндянь[142] за часів опору японцям. Пліт дуже повільно виплив із очеретяної затоки, на ньому сиділо двоє людей, на головах у них були великі маскувальні капелюхи зі скріплених докупи зелених очеретяних стебел, а на плечах — накинуті такі ж очеретяні плащі. На плоту скрізь лежали купки очерету, тож він був схожий на рухомий очеретяний кущ і якщо не придивлятися уважно, то його важко було відрізнити від навколишніх хащів. Ян Ке дуже добре бачив, що люди на плоту, очевидно, вже «зібрали врожай», адже один з них саме знімав свій маскувальний костюм, а інший, тримаючи в руках залізну лопату і працюючи нею, як веслом, повільно гріб до берега.

Пліт поступово наближався. Виявилося, що його зробили з шістьох камер від коліс великої машини, до яких були прив’язані кілька скріплених між собою дверних стулок. В одному з чоловіків на плоту Ян Ке упізнав начальника будівельників Лао Вана, а другий був його племінником на ім’я Ершунь. Коли Ершунь скинув з плоту оберемки зеленого очерету, під ними виявилася оббита залізом миска для прання, заповнена великими й малими пташиними яйцями, а в центрі її впадали у вічі два схожих на маленькі дині великих яйця з блискучою шкаралупою, ніби виточені з білого нефриту скарби. Серце Яна Ке відразу ж стислося, і він вигукнув подумки: «Лебедині яйця!» Але він ще більше вжахнувся, коли побачив, що з-під очеретяного плаща виступає половина великого лебедя, біле пір’я якого забруднене слідами крові. Ян скипів і готовий був перекинути цей пліт, однак змушений був утамувати гнів, адже вбитого лебедя вже не повернеш, а оті два великих лебединих яйця він має будь-що врятувати.

Пліт пристав до берега, і Ян Ке кинувся до нього, голосно вигукуючи:

— Хто вам дозволив убивати лебедів і забирати лебедині яйця? Ану ходімо зі мною на бригаду!

Начальник Лао Ван був невисоким на зріст, однак