Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Останнє літо 📚 - Українською

Читати книгу - "Останнє літо"

211
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Останнє літо" автора Костянтин Михайлович Симонов. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 175 176 177 ... 201
Перейти на сторінку:
рідних, хоча б по батька.

Захаров погодився з Бойком і взяв це на себе — подзвонив командуючому повітряною армією й спитав: чи зможе він завтра зранку виділити «дуглас» для рейсу в Рязань по батька Серпіліна, щоб привезти його туди, де ховатимуть сина, скажімо, в Могильов? Командуючий повітряною армією пообіцяв літак і став розпитувати про подробиці, як загинув Серпілін. Довелось розповісти ще й йому.

Але де ховати Серпіліна, не знали до ночі. Вже на початку одинадцятої подзвонив Львов і раптом поцікавився, що думає зробити Захаров з особистим майном, особистими документами і, можливо, листуванням Серпіліна, як усе це оформляється? Захаров відповів, що пізніше візьметься до всього цього сам, а завтра вранці доповість.

Думав, що будуть заперечення, проте Львов не заперечив, сказав: «Чекатиму».

Тоді Захаров спитав його: чи немає новин щодо похорону?

— Надіслав шифровку товаришу Сталіну. Повідомив про обидві наші пропозиції: Мінськ і Могильов.

Відповіді поки що не маю. Якщо вважаєте, що вам швидше дадуть відповідь, зверніться з питання похорону вашого командарма як член Військової ради армії. Самі…

Першої миті в словах про те, кому швидше дадуть відповідь, Захарову почулося глузування, але потім з тону Львова стало зрозуміло, що той чомусь усерйоз припускає таку можливість.

Скінчивши розмову з Львовим, Захаров замислився, зняв трубку і зробив те, чого ще ніколи не робив: викликав по ВЧ Москву, а там, назвавши свою посаду, попросив доповісти товаришу Семенову — такий на той час був кодовий псевдонім Сталіна, — що просить з’єднати з ним.

Трубку взяв не Сталін, а його помічник і сказав, що Сталін зайнятий, та, коли звільниться, його повідомлять про дзвінок.

Захаров пояснив, що від імені Військової ради армії звертається до товариша Сталіна з проханням дозволити поховати загиблого сьогодні, в день визволення Мінська, командарма в столиці Білорусії, місті Мінську.

І, тільки поклавши трубку, здогадався, чому Львов сказав йому «зверніться самі». Очевидно, вони там розійшлися з Батюком, тому Львов і змушений був викласти в своїй шифровці обидві думки. Вважав нижче своєї гідності заздалегідь допитувати Захарова, про що той буде тепер клопотатися: про Мінськ чи про Могильов, але, мабуть, вважав, що, як і раніше, про Могильов…

Захаров не знав, дадуть йому відповідь чи ні і яку відповідь, проте одразу ж після цього, зайшовши до Бойка підписати підсумкове донесення, сказав йому про свій дзвінок, щоб Бойко був обізнаний, не опинився в незручному становищі, якщо його запитають.

Бойко нічого не відповів, тільки невдоволено похитав головою, не приховав того, що не любить таких дзвінків в обхід встановленого порядку.

Підсумкове донесення підписали — за день ще сорок узятих гармат, дев’ятнадцять танків, дві тисячі сімсот полонених, — а підписів не три, а два…

Захаров повернувся до себе і ледве встиг до дзвінка з Москви. Помічник Сталіна сказав, що товариш Семенов просить передати своє співчуття Військовій раді та штабові армії, а в їх особі всім солдатам, сержантам, офіцерам і генералам у зв’язку із загибеллю відданого Батьківщині воєначальника, командуючого армією, генерал-полковника Серпіліна і повідомляє, що вирішено поховати його з військовими почестями в Москві на Новодівичому кладовищі, поряд з дружиною, про що вже дано розпорядження комендантові міста Москви.

Помічник Сталіна говорив усе це підряд, так, ніби кожне олово записано в нього на папірці. Очевидно, так воно й було. І Захаров, тримаючи лівою рукою трубку, правою записував усе, що чув.

— Усе зрозуміли? Чи повторити?

— Усе зрозумів, — сказав Захаров, — повторіть тільки звання.

— Генерал-полковник, — повторив помічник. І вже іншим голосом, своїми словами пояснив, що це звання присвоєно Серпіліну сьогодні вранці в числі інших генералів. — Ви цього ще не знаєте, але до фронту вже, мабуть, дійшло.

Захаров поклав трубку. Все-таки воно сталося, це присвоєння звань! Кілька днів тому, одразу після визволення Могильова, через Політуправління дійшла чутка, що кількох генералів з їхнього фронту підвищать у званнях. Але потім чутка завмерла, не підтвердилась, і Захаров вважав, що відклали до визволення всієї Білорусії.

Виявляється, ні, не відклали!

Про себе він не думав ні тоді, ні тепер. Йому, як політпрацівникові, на швидке підвищення розраховувати не доводилось, а про Бойка подумав: присвоїли йому генерал-лейтенанта чи ні? Затримається Бойко знову тільки на виконанні обов’язків командарма чи цього разу піде далі, стане командармом? Присвоєння звання генерал-лейтенанта могло прискорити розв’язання питання. А це, на думку Захарова, було б добре для армії.

Про те, що Серпілін так і не дізнався про присвоєння звання генерал-полковника, чомусь зараз не подумалося.

Подумалося про інше, про житейське, пов’язане з похороном. Коли дано таку команду від самого Сталіна, тіло завтра ж уранці треба буде відправляти літаком до Москви. І треба, щоб Серпілін лежав у труні в формі, відповідній новому званню. А де і в кого взяти для цього погони? На всьому фронті генерал-полковник один — Батюк. Не в нього ж просити! «А втім, чому не в нього? — раптом подумав Захаров. — Саме в нього й просити — адже є у Батюка запасний кітель з погонами. І нічого дивного в такому проханні він не вбачатиме. Уже кому-кому, а йому в цьому розумінні людське не чуже. Звичайно ж, віддасть погони, щоб спорядити в останню путь свого командарма. Якби навіть поганою прикметою вважав, усе одно віддав би…»

Подумавши так, він не відкладаючи подзвонив у штаб фронту. Буває, що, здавалося б, дрібничка, а цієї хвилини важливіша від усього іншого.

Батюка не виявилось на місці.

— Поїхав до вас, — сказав Барабанов, котрий чергував біля телефону. «Отже, таки вирвався. Казав, що обстановка не відпускає. Тепер, виходить, відпустила!»— подумав Захаров, який знав, що кілька годин тому на тили сусідньої армії вийшло з лісів ще одне тритисячне угруповання німців і штаб фронту вживав термінових заходів, щоб воно не встигло наробити халепи.

— Слухай, Барабанов, — зважився Захаров. — У командуючого запасні погони є?

— Є, — відповів Барабанов після паузи, значення якої Захаров тоді не зрозумів.

Захаров почав пояснювати, а,

1 ... 175 176 177 ... 201
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє літо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останнє літо"