Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Останнє літо 📚 - Українською

Читати книгу - "Останнє літо"

211
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Останнє літо" автора Костянтин Михайлович Симонов. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 176 177 178 ... 201
Перейти на сторінку:
виявляється, Барабанов уже знав про указ.

— Я знаю, для чого, — сказав він.

— Візьми на себе, — попросив Захаров, — надішли ті погони з кимось до нас у штаб тилу. Щоб за ніч на кітель пришили. А командуючому на мене пошлешся.

— Навіщо посилатись, товаришу генерал? Що тут такого? Навпаки, дурнем обізвав би мене, коли б не зробив.

— Тоді роби. — Захаров поклав трубку, одразу ж підняв її й подзвонив Бойкові про рішення ховати Серпіліна в Москві, на Новодівичому.

— Кого виділимо від Військової ради армії? — спитав Бойко. — Ні ви, ні я за обстановкою не зможемо завтра поїхати.

— Нехай фронт вирішує. Як на мене, коли самі не можемо, треба Кузьмича послати. Заступник командуючого, генерал-лейтенант…

— Сам подумав, — мовив Бойко. — Та не будемо поки що напрошуватись. Командуючий фронтом приїде — розв’яжемо питання тут.

Виявляється, Бойко вже знав, що Батюк їде до них.

Тільки-но Захаров скінчив розмову з Бойком, як подзвонив Львов. Спитав без вступу:

— Вас повідомили про рішення?

— Повідомили.

— Я передав наказ до повітряної армії, — сказав Львов. — Рівно на десяту підготують на могильовському аеродромі літак.

— Ясно. — Захаров чекав, чи не скаже ще чогось Львов.

Та Львов нічого більше не сказав.

І Захарову спала на пам’ять розмова з Серпіліним про Львова, який оце щойно поклав трубку.

Багато чого не скажуть одне одному люди на війні.

І час не дозволяє, і обставини невідповідні, а раптом, при нагоді, таке скажуть, що диву даєшся, не сподівавшись почути.

Тоді, того вечора, незадовго до наступу, повернулися в передової й заговорили про артпостачання, про те, скільки снарядів доведеться викладати просто на грунт у районі артилерійських позицій, бо, якщо складувати їх далеко в тилу, при швидкому просуванні не встигнеш подати вперед. І раптом Серпілін сказав:

— Підемо вперед, цілком можливо, що й на Могильовщині, й далі побачимо свої довоєнні склади…

І почав після цього розповідати, як прогулювався доріжками Архангельського з іншим одужуючим, з генералом інтендантської служби, і той згадав про Львова — що коли ми на початку війни, відступаючи, втратили в західних округах багато складів озброєння, особливо гвинтівок та кулеметів, то сталося це почасти з вини Львова.

В сороковому році Львов написав доповідну записку проти пропозицій деяких військових значно глибше в тилу складувати і боєприпаси, й озброєння і поставив у цій записці питання на політичний грунт: доводив, що прагнення до глибокого тилового складування пов’язане з поразницькими настроями, і, навпаки, висував пропозицію складувати все це ближче до кордону, щоб у разі війни додаткові перевезення не викликали затримок у нашому наступі. Захаров, почувши про це, лише крякнув із злості.

А Серпілін несподівано для нього сказав про Львова:

— Треба визнати, що своя логіка в нього була: коли абсолютно певен, що з першого дня підемо наступати по чужій території, — отже, треба й склади ближче, а то потім вези все з Уралу! Якщо взяти його логіку за основу, по-своєму він мав слушність.

— Він мав, а хто ж не мав? — запитав Захаров.

— А це вже складніше питання, хто не мав, — сказав тоді Серпілін. — Як потім війна показала, всі ми в тому чи іншому не мали слушності. Багато чого — як згадаєш — інакше перевоював би!

— Що означає «всі»? — заперечив Захаров. — Ось ти конкретно, якби з твоєю участю обговорювалось, за що голос віддав би?

— Залежно від того коли, — мовив Серпілін. — Тепер, коли знаємо хід війни, звичайно, проголосував би безпомилково. А тоді, не завбачаючи ходу війни, не знаю.

Мабуть, виходячи зі своїх уявлень про сили противника, щодо розташування складів відстоював би золоту середину. А загалом — хто його знає… Коли заднім розумом думаєш, треба намагатися бути справедливим не тільки до себе, а й до інших.

«Це правда, — подумав Захаров про Серпіліна. — Ти завжди намагався бути справедливим до інших, а не тільки до себе».

І подумки побачив там, на другому кінці телефонного проводу, Львова, який щойно говорив з ним, його трикутне обличчя. І подумав про себе, що тепер, після загибелі Серпіліна, у Львова відпаде бажання перевести його, Захарова, з цієї армії до іншої. Тепер ні до чого! Той, з ким він, Захаров, на думку Львова, порозумівся, того вже немає. Скінчилося порозуміння.

Сказане Львовим про літак вимагало негайних дій, і Захаров почав діяти. Подзвонив усім, кому треба, що завтра о десятій труну з тілом Серпіліна мають привезти до літака, що вирушає до Москви. Попередив начальника штабу тилу, який безпосередньо займався всім цим, що привезуть генерал-полковницькі погони і треба пришити їх на кітель небіжчика. Наказав прислати сюди на КП Синцова і почав з’ясовувати, чи повернувся з передової Кузьмич. Виявляється, ще не повернувся. Звелів негайно розшукати, щоб їхав, бо Кузьмич мав звичку ночувати в частинах, любив це.

І, зробивши все потрібне, повернувся до тієї самої думки, на якій перервав себе, до думки про те, що Серпілін — справедлива людина. Ще не звик думати про нього — «був», усе ще думав у теперішньому часі. Звичайно, як кожна звикла до влади людина, Серпілін не любив, коли щось раптом робили всупереч його намірам. І коли мав змогу переробити по-своєму, переробляв і через чуже самолюбство здатний був переступити не вагаючись. Але звичка до влади не згасила в ньому почуття справедливості. Не думав про себе, що завжди робить правильно, тому що влада в руках. Ламав опір підлеглих і гнув по-своєму, тільки коли справді був упевнений, що робить правильно. А з другого боку, коли був переконаний, що має слушність, до останку використовував усе, що тільки можна, щоб довести це тим, хто над ним. У цьому й була його сила. «Так, у цьому й сила», — неначе комусь доводячи це, ще раз у думці повторив Захаров. А той, хто сам гне лише тому, що має владу, той і сам легко гнеться, як тільки на нього з верхнього щабля натиснуть.

1 ... 176 177 178 ... 201
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє літо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останнє літо"