Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

«Ну, то лежи тепер спокійно, набирайся сил та стережи мені хату, а я ще збігаю в господарський, може припасу чогось потрібного. Це аж на краю міста.» Янчукові згадалася рятівниця у Полтаві після лікарні, її притулок і добротна лозова біла кошовка, яка так сподобалася тітці Палажці. «Взавтра щось зоремо й посіємо на цілині.» Домовлялися при ньому Яків з тіткою... «Живий живе гадає!» — зітхнув глибоко Петро, аж схлипнувши при тому.

Приїхавши підвечір, Янчук застав у дворі геть юну аж випещену тітчину дочку, а свою сестру Галю, яка пішки прийшла навідати свою матір у лісництві, лишивши на сусідку своє обійстя, і принесла по глеку сметани й ряжанки та чималий шмат влаяного масла.

— Меня почала давати більше молока, мамо, а ще як я їй накришу бурячка або гарбуза, — за вечерею хвалилася матері молода господиня після розповіді про те, як вона «вдовує». — Страшнувато вас навідувати частіше тепер, хоч у Самусівці після отих передових німців, що забрали в людей усі човни і плоти, вони більше не появлялися.

— Петро ось має йти до Чигирина, йому майже по путі з тобою, то завтра й вирушите. Я його врятувала від поліцаїв.

— Хіба ти вже завтра йдеш? — спитала нерозумно, а може й навмисне по намові матері Галя.

— А чого йому тут засиджуватися? В Чигирині йому тепер віддадуть хату й садибу батькові, а з отих садків і грядок можна жити неабияк!

Янчукові здалося образливим, що його, змореного оранкою й волочінням, вже завтра тітка випроводжає в дорогу, а ще як врахувати, що відводячи Галю, йому доведеться зробити близько десяти кілометрів гаку, і дивним, що йому мають повернути обнесені школярами садки. Досі він допускав, що в Чигирин не заходитиме, а перейде степом чигиринсько-черкаський тракт і далі чимось під'їде, а тут його поставили перед невибором, який він мусить прийняти.

— Звичайно, Галю, я проведу тебе до Самусівки, тітка мудро те пропонують, — не забарився погодитись Петро. — Встанемо раненько та й підемо помалу, бо ходок із мене не надто який, — здивував він тітку своєю готовністю.

Говорили і вже в постелях: тітка про своїх господаря й сина, сестра про чоловіка, який, зі слів якогось односельця, ось-ось має прийти додому. Янчук, крім усього, зауважив, що юна Галя зовсім не вміє сміятися. Наслідуючи матір, вона кривить уста, щирить зуби і лише вдає, що сміється. В її мові було стільки дитячої наївності, що Петро шкодував її і співчував незнаному «сироті Василькові», із яким її одружили батьки за три дні перед загальною мобілізацією. А по тому ще на три тижні дядько Самійло із сином затрималися, ніби передаючи лісництво, а насправді приводячи доччине нове обійстя до належного вигляду.

Про все те і ще про дещо Петро детально довідався від Галі наступного дня дорогою на Самусівку. Основним і найболючішим для нього було сповіщення Галі про те, що вона навіть не спала з Васильком після реєстрації у сільраді оті дві ночі перед його «постриганням» і «забиранням».

— У нашому селі повно комуністів із навколишніх сіл переховується, бо ж серед лісу ми... А у другій хаті в мене, коли б що до чого, житимуть батько й мати з Василем, бо в Гущівці вони не хотять лишатися, хоч там і хата краща, — торохтіла молодичка Янчукові, як вони під вечір нарешті підійшли, геть зморені, до її двору. — Оце й моє обійстя. Курочки вже на сідалі, корова жде доїння, а поросятко спить, — взяла Галя ключа від дверей за віконницею. — Сідай на ослінчику та спочивай, а я швидко попораюся та й підемо до хати.

Петро оглянув подвір'я, хату, загородку, сажик і курничок за тином і подумав, що все це відбудоване за народний ліс... Що більше роздивлявся, то більше жалів отого незнаного «сироту», боляче згадавши свою Лесю та її батьків. Якщо вони колись таки віддадуть за нього свою дочку, то будуть наполягати, щоб молоді жили в селі у бабусиній хаті або в місті у їхній, а відтак він ніколи не буде незалежним, як і оцей «сирота Василько».

Ненароком, зовсім випадково мацнувши рукою по лівій кишені спідніх штанів-галіфе, Янчук здивовано зауважив, що пачка купюр якась ніби м'якша, ніж має бути. Розстебнувши наспіх бумазейні штани Клавиного батька і полізши в ту кишеню, на свій жах Петро вийняв перев'язану ниткою пачечку чепурно нарізаної для цигарок ще дядьком Самійлом газети, частину якої тітка давала йому із самосадом на оранку. Дивлячись на ту пачечку, як на диво, Янчук остовпів, скам'янів, узявся правцем від того, що скоїлось.

— Галю! — звернувся він до господиньки, що саме несла до хати щойно видоєне молоко. — В мене було дві отаких пачки грошей у лісництві, а ось що я виявив замість однієї з них тут тепер, — показав обидві.

— І що б те значило? — спершу зблідла, а потім спаленіла молодичка.

— Значить, що мої тітка, а твої мати, хай довго живуть, підмінили мені мою ось таку другу «лялькою»!

— Чи ж таке може бути?! — мить постоявши, Галя понесла надій до хати, лишивши брата на лаві.

— І я так думаю, — кинув він їй услід.

Образа від зневаження й ошуканства тітки кипіла в Петрових грудях обуром — і не стільки через утрату ним грошей, скільки через знехаяння тіткою його, рідної людини, племінника, голого й самотнього, бо і в душегрійці тітчиній, що дала йому замість бушлата, ранками у нього дубіли від холоду руки... Янчук сидів на лавиці, як неприкаяний, довго, поки Галя попорала своє господарство і нарешті, як надворі стемніло, підійшла до нього й, зітхнувши, присіла поряд.

— Це, братику, мати зробили, — схлипнула вона. — Бог їм суддя! Подібне вони, хоч і не на таку суму, вчинили з моїм Васильком перед тим, як він ішов у мобілізацію... Не знаю, як тебе і втішити та що тобі казати при такому великому гріхові!