Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Дану заяву прошу внести у справу мого чоловіка Плюща Л. І.

25 травня 1972 р.

Підпис

З 11 травня почались допити у Республіканському КДБ.

Перший день.

— Тетяно Іллівно, ось тут лист для вас від Леоніда Івановича. Але я не можу вам його дати в руки. Хочете, прочитаю.

Слухати, як ця погань буде читати мого листа?

— Ні, не хочу, щоб ви читали. Або дайте його мені, або зовсім не треба.

(Сволота, як же ж розрахували все. Чотири місяці жодного слова, цілковита невідомість. На допити згодилась, щоб хоч щось дізнатись про нього. Але слухати, як цей нелюд буде читати слова, написані, звернені до мене? Нехай краще знову невідомість.)

— Ну, гаразд. Я ось тут закрию декілька рядків, а решту можете читати.

Допити. Про літературу, яку забрали: звідки, хто дав, хто читав. Хто приходив у дім, про що розмовляли.

Поступово вироблялась тактика — говорити мінімум. «Не знаю. Не пам’ятаю. Ні. Не читав. Не давав».

Але це згодом, а спершу здавалось: ну, що тут особливого сказати, що знайома з Ірою Якір, з Юліем Кімом, — адже це свої, близькі люди. Казати, що не знаю, отже, зрікатися друзів. Не було з ними антирадянських розмов? Не було. Привозили антирадянську літературу? Ні, не привозили. Знайома? Так. Як ставлюсь? Як до друзів.

Здавалось — природно не приховувати знайомств, ганебно відмовлятись від друзів.

Але з кожним допитом своїм, з кожним допитом інших, таких самих близьких, ставало зрозуміло, що поводжусь неправильно.

КДБ не потрібна істина, їм потрібно всіх зв’язати як «антирадянщиків», довести, що коли знайомий, значить, ворог. Навіть позитивний відгук про друга обертається на шкоду йому й тобі.

Запізніло зрозумівши це, перестаю визнавати друзів. Втішаю себе тільки тим, що у моїх свідченнях немає жодного слова по суті звинувачення.

   Міністерство внутрішніх справ УРСР

   Комітет державної безпеки

   Житникової Т. І.

ЗАЯВА

27 травня 1972 р. мене через ст. лейтенанта міліції Юречка запросили на розмову в Дарницький відділ міліції, де начальник відділу капітан Селехов і ст. лейтенант Юречко, ніяк не пояснивши причин, змусили мене дати розписку в тому, що 27, 28, 29, 30 травня я не відвідуватиму громадських місць міста, не виходитиму в центр міста (за винятком маршруту на місце роботи). Якщо ж я порушу цю вимогу, то нестиму відповідальність як за порушення громадського порядку, і мене буде притягнено до кримінальної відповідальності. На мою вимогу пояснити причину, з якої я повинна давати таку розписку, капітан Сєлехов відповів, що «держава — орган насильства» і всі громадяни зобов’язані підкорятись вимогам держави, тим паче, що ця вимога йде не тільки від міліції, а й від КДБ.

Коли я відмовилась дати розписку, яку я розцінюю як образливу й незаконну, ст. лейтенант погрожував, що мені у такому разі дадуть 15 діб за опір владі, а ці чотири дні я вже напевно відсиджу в камері попереднього ув’язнення, і не хотів мене випустити.

Після моєї категоричної відмови написати цілком незрозумілу й не мотивовану органами міліції розписку мене випустили, і ст. лейтенант заявив, щоб я йшла по пояснення на Володимирську, 33 у республіканське КДБ.

Така поведінка органів міліції дає мені підстави очікувати будь-яких найнезаконніших дій, навмисних провокацій. У мене немає жодних гарантій того, що під будь-яким вигаданим приводом мене не арештують.

Я прошу вас розслідувати дії вищеназваних осіб, пояснити мені те, що трапилось і захистити мене від сваволі й насильства.

27 травня 1972 р.

Підпис

Бідний Дімка, як він налякався тоді. Мені довелося взяти його з собою, щоб хоч хтось знав про те, куди мене повезли. Бо напередодні точнісінько так само забрали з дому Сашка Фельдмана, а братові сказали, що не знають, де він, і взагалі відмовились навіть розмовляти з ним. Лише через шість діб Сашко «знайшовся» — його тримали в КПЗ (де навіть за законом не мають права тримати більше трьох діб, не пред’явивши звинувачення; а який вже тут закон, адже у ці дні до Києва мав приїхати Ніксон).

У ці дні багатьох «сумнівних» осіб на зразок мене викликали в міліцію і вимагали подібних розписок, а декого так само, як Сашка, просто заарештовували.

   Генеральному прокурору СРСР

   т. Руденкові

   Копія: Прокурору Української РСР

   Житникової Т. І.

ЗАЯВА

25 травня 1972 р. слідчий КДБ т. Федосенко, що веде слідство у справі мого чоловіка Плюща Л. І. (арештованого у м. Києві 15 січня 1972 р.), повідомив мені, що чоловіка направили на психіатричну експертизу. Мотивом для цього, за словами слідчого, є те, що чоловік «багато хворів», і «деякі підстави» самого слідчого. У мене відмовились прийняти чергову передачу і повідомити, куди направили чоловіка.

Я знаю чоловіка упродовж 14 років (одружились ми, коли йому було 19 років) і тому в мене є всі дані для того, щоб говорити про його психічне здоров’я, а хворів він тільки в дитинстві: у віці 9–14 років переніс туберкульоз кісток ноги.

Підставами побоюватись за тенденційний підхід до вирішення долі мого чоловіка є і факти, що мали місце задовго до того, як його відіслали на експертизу. Вже в лютому місяці працівник КДБ т. Сур (який також займається справою Плюща Л. 1.) заявив у розмові одному із знайомих чоловіка — Діденкові Ф. А., — що в КДБ є лист матері Плюща, в якому вона пише про «дивацтва» сина. Насправді ж такого листа вона не писала і нічого подібного органам КДБ не заявляла. Мабуть, слідчий хотів почути про «дивацтва» Плюща і тому вирішив «допомогти» співрозмовникові.

У той же час, тобто на самому початку слідства, одному із свідків у справі Плюща (прізвище його мені відоме, але я не хочу його називати, щоб не накликати на нього неприємностей) заявили, що «Плющ — такий же божевільний, як і генерал Григоренко».

Всі ці факти змушують мене звернутись до Вас з проханням не допустити беззаконня упродовж слідства у справі Плюща Леоніда Івановича (зокрема, у питанні про психіатричну експертизу) і не допустити свавілля у винесенні рішення у його справі.

4 червня 1972 р.

Підпис

… Звичайно, відповідей на ці заяви я не отримала.

Потягнулись місяці чекання. У Москві Льоня перебуває у Лефортово, про це ми дізнались, оскільки передачі приймали саме там.

Доходять чутки, що його визнали неосудним і направлять у Дніпропетровську психіатричну тюрму. На телеграми, листи про