Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Коли після обшуку нас відпустили і ми поспішили до Світлич-них, там також були сліди погрому. Люба Льоля, вона сиділа одна в розгромленій квартирі — в кутку скинуті з полиць книжки, вся квартира в книжках. І потім всі ці роки все залишалось так, начебто вони щойно вийшли з помешкання. Іванова кімната була запечатана, Льоля жила на клаптику підлоги, що залишився біля ліжка.

За добу я зрозуміла, що вона пережила.

Ніч минула в чаду, не було сил обміркувати, що робити. Я апатично дивилась, як Льоня палить папери. Вранці, як завжди, відправили дітей: Лесика в дитячий садок, Діму до школи. На всяк випадок Діму попередили: «Якщо після школи прийдеш і застанеш обшук — зателефонуй мамі».

Зібралась на роботу. На всяк випадок — а раптом?! — взяла з собою найдорожче, що було вдома: фотографію Олександра Ісайовича Солженіцина з автографом і теплим написом (у 1969 році він подарував її Льоні на знак вдячності за статтю «Камо грядеши, Євгенію Євтуїиенку?»). На всяк випадок взяла і два рукописи — роботи двох киян, вони незадовго до цього принесли свої замітки. (Наприкінці робочого дня — дзвінок: «Мамо, у нас гості».)

Перша думка — попередити друзів. Абияк закінчила лекції. Кого можна, попереджую по телефону. До решти треба йти. Не дозволяю собі думати про те, як же вдома, зараз найголовніше — встигнути.

Зайшла до одних людей додому. Знала, що у них багато самвидаву. На всяк випадок заходила і наступного дня — встигли, винесли; на щастя, КДБ до них не приходило, але й господарів дому я більше не бачила: злякались. Тоді й виробилось правило — спілкуватись лише з тими, хто сам прийде додому, хто не злякається. А раз не приходять, значить, і не треба.

Так по-новому почалося це життя. Межу було проведено чітко й відразу: життя до 15 січня і після. 1 останній страх було вибито цього дня. 1 друзі визначились: залишились тільки ті, хто не злякався, хто не задекларував своїх почуттів, а прийшов і був усі ці роки поруч. Тихо, непомітно, і виклики КДБ їх не злякали, і з роботи вигнали — не злякались.

Останній візит по дорозі додому був до Сашка Фельдмана. Зайшли, а в нього обшук. Головне, встигли сказати, у кого обшук, перекинулись хоча б кількома словами. Стало остаточно зрозуміло, що почався погром. Обшуки, арешти тривали декілька днів.

У Сашка того разу забрали єврейську літературу — підручники івриту, статті. Сашко поводився чітко й різко — жодних розмов з кагебістами, тільки протести проти беззаконня (його час тоді ще не прийшов, через три дні його випустили).

Вимагала, щоб нас випустили: у мене вдома діти, мені ніколи. Відпустили доволі швидко. Як стало зрозуміло потім, цього дня у багатьох відбувались обшуки, і вони не дуже узгоджували їх.

(Були ми цього дня вдвох з Володимиром Ювченком. Він саме один з тих друзів, хто тримався твердо всі роки. Історик за освітою, на цей час вже безробітний: рік тому його викинули зі школи за те, що був «толстовцем», за «пропаганду пацифізму». Позбавили права працювати з дітьми, а потім не давали спокою вже за знайомство зі мною.)

У квартирі було повно людей. У кожній кімнаті по двоє-троє кагебістів. Тут і друзі, яких я попередила про обшук, — а вони взяли й прийшли. Льоня вже втомлений — обшук із самого ранку.

Друзів невдовзі відвезли в КДБ. Дітей ледве вклали спати. Діма розумів, у чому річ, Лесик відчував, що відбувається щось страшне, не хотів спати, з ненавистю дивився на чужих.

Льоня заспокоював, казав, що все витримає, тільки щоб я поводилась тихо, адже залишаюсь сама з дітьми. У мене ж ніяких думок, до кінця не усвідомлюю, що це — все. Спершу кагебісти заборонили нам навіть сидіти поруч, але й вони вже втомились, та й ми не звертали на них уваги, так і просиділи до ранку.

Над ранок, коли все переписали, почали відбирати фотографії. Забирали все, що їм хотілось. Взяли навіщось фотографії Льониної мами, мого батька. Навіщо? Мовчать. Ось попалась фотографія Януша Корчака.

— Навіщо вам? Це ж Корчак.

Мовчанка.

— А може, досить вже з нього?

— Одягайтесь.

Все поперекидане. Шукаю теплий одяг. Удома грошей тільки три рублі, ще дуже рано, щоб зайти до сусідів, позичити.

Прощаємось. Кагебісти кажуть щось втішливе.

Вийшли. Все.

Прилягла. Ще не зрозуміла, що сталось.

Дзвінок. Лена Костєріна з Москви:

— Що у вас?

Петро Якір: «Танечко, що б там не було, пам’ятай: ми завжди з тобою!»

. . . . . . . . . . . . . . .

Січень.

Лютий.

Березень. Доходять відомості від різних людей, що їх викликають у Льониній справі. Увесь час говорять про те, що він «ненормальний», «такий же божевільний, як Григоренко».

Що робити?

На роботі дізнаюсь, що на нараді керівництва Управління сказали, що я — сіоністка, веду антигромадський спосіб життя.

   Прокурору Української РСР

   Копія: старшому слідчому КДБ

   при Раді Міністрів УРСР

   т. Федосенкові

   Житникової Т. І.

ЗАЯВА

24 травня 1972 р. директор Республіканського методичного кабінету ігор та іграшок Міністерства освіти УРСР т. Бортничук попередила мене, що моє попередньо заплановане відрядження у Кримську область скасовується.

До цього адміністрація вже намагалася ущемити мої права, скасувавши два відрядження у м. Москву: на міжнародну виставку іграшок і на Всесоюзний семінар з іграшки.

При цьому у другому випадку проявилась дивовижна узгодженість дій адміністрації і працівників КДБ, які разом запобігали тому, щоб я вилетіла в Москву.

Але тільки зараз директор Кабінету офіційно заявив, що відрядження скасовується у зв’язку з тим, що мене викликають на допити в органи КДБ і мені як методистові висловлено недовіру. Я, за словами директора, не лише не можу виїжджати у службові відрядження, а й взагалі не можу працювати в Кабінеті.

Таким чином мені дали зрозуміти, що мене можуть звільнити з роботи у зв’язку з арештом мого чоловіка Плюща Л. І., свідком у справі якого мене і викликали у КДБ.

Я вважаю, що така погроза є актом шантажу і психологічного тиску на мене як свідка.

Я наполягаю, щоб мені офіційно підтвердили моє право залишатись на