Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

«Місто Сонця»

Полеміка

з Макіавеллі

Однією з найскладніших теоретичних підстав і водночас найбільш суперечливою у філософській думці Кампанелли, є роздуми про взаємозв’язок релігії і політики та полеміка з переконаннями Макіавеллі (1469—1527). З одного боку, Кампанелла наголошує на філософській обмеженості флорентійського секретаря, котрий, відокремлюючи осібний «політичний» момент, створює складнішу випадкову мережу подій людського життя, пропонуючи бачення, що зводиться лише до політичного життя: тому його вчення, що ґрунтується на емпіричності та хитрості, а не на справжній розважливості, за природою є вкрай нетривким, химерним і приреченим на невдачу, як доводить безславна чи просто банальна смерть його «героїв». Проте, з іншого боку, Кампанелла запозичує та розтлумачує, геть в іншому контексті, уявлення про релігію як про найпотужніший вид зв’язку в людському суспільстві. Цей зв’язок, утім, не постає як цинічний instrumentum regni: як він, зокрема, пише у творі Ateismo trionfato, який ще називав Antimachiavellismo, релігія не є, як на тому наголошують прихильники інтересів Держави, людським винаходом, корисним figmentum, вигаданим хитрими церковниками й наділеним принципами, що допомагають здобути та втримати владу, а становить virtus naturalis, природну чесноту, властиву людині й природі загалом.

Релігія

як природна

чеснота

Теорії

Держави

З погляду потреби переосмислити способи перебудови християнської спільноти, по-новому визначаючи відносини між політикою і релігією, між мирською і церковною владою, чільне місце посідає припущення про необхідність всесвітньої монархії, спрямованої на новітнє згуртування єдиної отари під проводом єдиного пастуха. За юнацтва Кампанелли роль містичного Кіра, котрий, домовившись із понтифіком, отримує згоду провадити проповідницьку місію, щоб об’єднати народи в єдиній прадавній вірі, до якої всі можуть долучитись, відіграє іспанський король, але, починаючи з 30-х років, естафета переходить до французького правителя. Під час перебування в Римі (1626—1634 рр.), після звільнення з неаполітанських в’язниць, Кампанелла пише палкий Dialogo між трьома співрозмовниками, головна тема якого полягає в захисті політики, яку здійснює кардинал Рішельє (1585—1642), спрямовану не на здобуття одноосібної егоїстичної влади, а на зміцнення Держави у боротьбі проти сил, що зазіхають на її єдність. Започаткувавши систематичне порівняння монархій в Іспанії та Франції, автор у діалогах переконує, що Франція, попри скруту та суперечки, переживає піднесення, добу експансії та зростання, натомість в Іспанії спостерігаються ознаки кризи й невпинного занепаду. До цих переконань Кампанелла повернувся та розвивав їх, мешкаючи в Парижі, місті, куди філософ мусив переселитися наприкінці 1634 р. через страх нових погроз від іспанців. Зокрема, протягом двох років, 1635—1636 рр., він знову повернувся до роздумів про політику, заявляючи про занепад Іспанії, спричинений, окрім інквізиції, пихою, жорстокістю, невдячністю, релігійного лицемірства, а також руйнівною економічною політикою та неспроможністю об’єднати народи, котрі населяють імперію, де спостерігаються неймовірне скорочення чисельності населення та винищення народів, якими іспанський монарх неспроможний правити, достоту як трапилось у Новому Світі.

Іспанія

та Франція

З порівняльного аналізу двох тогочасних наддержав випливає, що Франція об’єктивно посідає панівне становище, що ґрунтується на набагато більшій чисельності населення, більшому обсязі харчових запасів, тіснішою згуртованістю від природи, більш стійкою економікою й кращими інтелектуальними ресурсами. Утім, за якимсь дивним парадоксом, Франція ніби сама не вірить у власні сили, тож Кампанелла, аби відновити правильне співвідношенням між видимістю та дійсністю, вигадкою і правдою, бере на себе роль викривача омани та крихкості влади, що властива Іспанії, приреченій на занепад, заохочуючи французів, усвідомивши свою вищість, взяти на себе тягар відповідальності та стати liberatores orbis.

Надія

на майбутнє

З нагоди надзвичайно обнадійливої події — народження дофіна, майбутнього Короля Сонця (1638—1715), Кампанелла у віці 70 років, повертається до дорогих для нього пророчих поглядів й пише натхненну латинську еклогу, де вкотре висловлює віру в наближення епохи оновлення, коли люди відмовляться від «тьмяних барв плачу та невігластва» (Poesie, p. 651), аби носити яскраві вбрання на сяйливих серцях, визнавши, що всі є братами та дітьми єдиного батька.

Відчуваючи сумні знамення напередодні сонячного затемнення, після кількох марних спроб відвернути загрозу, на світанку 21 травня 1639 р. Кампанелла помирає.

Див. також: Зародження політики, с. 26;

Релігійна революція, с. 167;

Літературні та історичні утопії:

від Томаса Мора до Томаса Мюнцера, с. 354;

Джордано Бруно, с. 410

Антоніо Клерікуціо

Занепад Арістотелевої теорії матерії спричинений тим, що у ме­жах самого Арістотелевого вчення з’являється тлумачення з огляду на теорію про найдрібніші частки доктрини про «мініми у природі».

Протягом століття набувають обрисів дві концепції щодо альтернативної матерії і матерії за Арістотелем. За концепцією гілозоїзму, найяскравішим поборником якої є Телезіо, матерія — жива. Прихильником атомістичної теорії був Джордано Бруно. Концепціями про побудову світу з дрібних часток починають послуговуватись у металургійних дослідженнях, зокрема про це йдеться у творі De la pirotechnia (1540 р.) Ванноччо Бірінгуччо зі С’єни.