Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. 📚 - Українською

Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр." автора Поліна Вікторівна Жеребцова. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 176 177 178 ... 193
Перейти на сторінку:
Почався штурм школи. Як стверджують офіційні ЗМІ, бойовики першими стали стріляти. Але я ж знаю, що все офіційне в нашій країні мало правдиве. Після вибухів завалився дах прямо на заручників. Не з чуток знаючи війну, можу сказати, що дуже схоже на те, що штурм почався ззовні.

Результат цього заходу: 338 убитих у школі. 11 убитих військових з «Альфи» та «Вимпела», 530 осіб поранених (60 у вкрай важкому стані). Найважчих вивезли до Москви й Ростова-на-Дону. Крім того, деякі люди (діти й дорослі) зникли безвісти! Хоча завали вже розібрали, серед убитих їх немає.

Я гадаю, попрацювали ті, кому не потрібні зайві свідки. Річ у тому, що багато хто бачив своїх дітей і знайомих живими, пораненими, але до лікарні ті не дістались (?) і в метушні зникли (?).

І незважаючи на те що російські служби стверджують, ніби всі бойовики-смертники були ліквідовані, бої в м. Беслані тривали ще не менш ніж вісім годин! (Це розповів ґрозненський фотокореспондент, який там особисто був присутній.) Від школи залишився скелет — за руйнуваннями видно, що штурмували з використанням важких гармат.

Багато країн висловили співчуття й запропонували допомогу потерпілим. Чому правителі не вміють домовлятися? Чому діти повинні брати участь у бійнях?!

П.

06.09.

Аліна почала проти мене намовляти команду. Усе почалося з того, що вона вирішила зібрати гроші для купівлі сервізів.

— Сервізи необхідні для роботи на ТБ! — заявила вона.

Директор цю дію схвалив.

При цьому офіс ТБ переїхав з уряду в інше приміщення, на вулицю Леніна. Тут справжній барак. Під ногами немає підлоги. Цемент! З меблів стоїть посеред залу один кривоногий дерев’яний столик. Ото й увесь офіс.

— Грошей на сервізи в мене немає, — сказала я, змовчавши, що на їжу собі й матері — також.

Усі скривили злі пики, а Аліна відповіла, що в такому разі я їхній команді не підходжу! Пух на те посміявся.

Він часто їде на своїй машині з Аліною по канцтовари, але ще жодного разу їх не купив чомусь. Забуває.

У команді шість племінників директора. Усі ніде не навчаються. Ніякої роботи немає. Співробітники з ранку до ночі сидять за кривоногим столом на цементній підлозі барака і пліткують. Немає камер, немає комп’ютерів. Нічого!

— Як працювати будемо? — питаю.

Мовчать. Гроші «відмивають»?!

Приходила нова дівчина — Єва. Їй 26 років! Вона чеченка, але в її роду є росіяни — мама й бабуся. Єву взяли на роботу. Вона подарувала мені парфуми, а я їй журнал зі своїм оповіданням.

— У 1999 р. я працювала на радіо, — розповіла новенька. — Робила передачу про президента Масхадова. Я його бачила тільки на телеекрані і страшенно перелякалася, коли мене в 2001 р. посеред ночі забрали з дому працівники ФСБ. Мене довго допитували, про що я навіть згадувати боюсь, а потім залишили на ніч у себе. Мені пощастило: ближче до ранку я зуміла домовитися з одним із високих чинів. Він мене наступного дня відпустив із підпискою про невиїзд, і я відразу втекла до бабусі в Росію.

Словом, як я зрозуміла, телебачення — фікція. Усі сидять без діла, байдикують. Пух щодня обіцяє роботу, каже, буде офіс, і на це йому виділяються гроші. Зарплату я не бачила жодного разу. А гроші на дорогу (дістаюся двома транспортами) втрачаю щодня.

Днями забігала до Байсарі. Питаю:

— Де бабуся Ліля?

Відповідає, що в місцевому «будинку престарілих». Але там — п’яниці й бомжі. Бабуся Ліля плакала і туди не хотіла!

— Квартира її, — каже Байсарі, — у господарів!

Де бабуся?

08.09.

Сьогодні я і мама, проходячи в районі конторки «Меморіалу», що захована від очей кронами дерев, зустріли хворого хлопчика Тіму та його нещасну маму Зарґан. Тіма підріс і трохи став слухатися старших. Хоча, як і раніше, несамовито кричить від жаху, почувши гудіння літака або скрегіт танкових гусениць. Чеченка Зарґан схудла. На ній був вицвілий халат брунатно-жовтого кольору і старий поношений піджак, у якому ми зустрічали її взимку.

Побачивши нас, колишні сусіди з району кинулися з обіймами. Слава богу, в мене знайшлося печиво, яке я негайно віддала Тімі, а моя мама, порившись у кишенях, сунула зніяковілій Зарґан якісь дрібні гроші.

— Ніхто не допомагає! — розплакалася прямо на вулиці Зарґан. — Нікому ми не потрібні. Хто на посаді — грабує, хто жебрак — здихає.

— Усе налагодиться! — втішала її я, у розпачі розуміючи, що нічим не можу допомогти.

— Нічого не налагодиться! — перебила мене Зарґан. — Гідних синів поховала земля. Виродки та вбивці вдягли погони. Ось! — Зарґан помахала стосом паперів. — Це документи про те, що в нас нічого немає! Немає житла, немає грошей, немає ліків. Ніхто не надає нам допомогу. Я з сином знову живу в підвалі чужого розбитого будинку.

Тіма, побачивши, що мати плаче посеред вулиці, став її обіймати. У його погляді була свідомість, і я подумала, що злигодні, можливо, допоможуть йому одужати.

Ми спитали, чи ходила Зарґан до правозахисних організацій. Вона відповіла, що ходила, але всі обіцяють допомогу на словах, а в реальності життя триває за старим сценарієм. Потім Зарґан заявила:

— Я вже прийняла рішення. Скоро все закінчиться.

Я і мама стали з жахом на неї дивитися. Мені подумалося, що вона вирішила покінчити з життям, бо її чорні очі гарячково палали.

— І не думай! — сказала мама. — З ким Тіма лишиться?

— Він зі мною буде! — вигукнула Зарґан. — Я візьму його з собою!

Тіма довірливо пригорнувся до матері, а я відповіла:

— Зарґан, ти цього не роби. Ми вам допоможемо. Клянусь, мені зарплату дадуть на ТБ, я вам до копійки її віддам.

— Ні, зарплату не візьму! Ви самі бідуєте, поневіряєтесь, — відповіла вона й поправила свою хустку на голові. А потім, то істерично плачучи, то голосно сміючись, Зарґан виклала нам свій план.

— До війни, — сказала жінка, — ми жили добре. Мали будинок, сад і роботу. Я була щаслива, але не знала про це: зі мною були мій чоловік, дитина, і були живі батьки. Але Росія влаштувала тут війну. Моїх батьків убили в селі. Їх знайшли розстріляними біля хвіртки власного будинку. Мій єдиний син збожеволів від вибухів, а чоловік, не витримавши горя, прогнав нас. Зараз у чоловіка інша родина.

Я не залишила свого хлопчика. Ми ходимо від підвалу до підвалу, голодуємо. На роботу беруть за знайомством — простій людині не влаштуватися. Безробіття.

Хотіла я днями піднятися на багатоповерховий згорілий будинок і стрибнути звідтіля з Тімою. Думала, скажу йому, що

1 ... 176 177 178 ... 193
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."