Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

такі, щоб про це замислюватися? Навіщо ти закликав їх до бунту? Все б вдалося, якби ти їх не вивів! Усе б вдалося, запевняю тебе! Все було б інакше!.. Не осуджуй мене! Ми не могли бути винні… всі ми… століттями… Ми не могли цілком помилятись!.. І не варто нас проклинати! У нас не було вибору! Іншого способу жити на землі не було!.. Чому ти не відповідаєш мені! Про що ти думаєш? Згадуєш про ту свою промову? Я не хочу про неї згадувати! У ній суцільна логіка! А жити згідно з самою лише логікою неможливо! Чуєш мене?.. Не дивися на мене так! Ти просиш про неможливе! Люди не можуть існувати за твоїм сценарієм! Ти не враховуєш людської слабкості, заперечуєш людські недоліки та почуття! Що тобі потрібно від нас? Раціональності двадцять чотири години на добу — без сну й відпочинку?.. Не дивися на мене, чорт забирай! Я більше не боюся тебе! Чуєш? Не боюся! Хто ти такий, щоб дорікати мені, ти, жалюгідний невдахо? Ось куди привів тебе твій шлях! А тепер ти безпорадний в’язень, тебе в будь-який момент можуть убити ці тварюки — і ти вважаєш за можливе дорікати мені непрактичністю! О, так, тебе вб’ють! Ти не переможеш! Тобі не можуть дозволити перемогти! Ти — людина, яку потрібно знищити!

Важке Стадлерове дихання нагадувало приглушений вереск, немовби нерухома постать на підвіконні, як мовчазний прожектор, висвітлила перед ним повний сенс його власних слів.

— Ні! — застогнав доктор Стадлер, метляючи головою, щоб уникнути нерухомого погляду темно-зелених очей. — Ні!.. Ні!.. Ні!

У голосі Ґолта відчувалася така ж тверда суворість, як і в його погляді:

— Ти сказав усе, що я хотів сказати тобі.

Доктор Стадлер загрюкав кулаками у двері. Коли їх відчинили, він вибіг з кімнати.

Протягом трьох днів до Ґолта не заходив ніхто, крім охоронців, які приносили їжу. Ввечері на четвертий день прийшов Чік Моррісон з двома супутниками. Чік був у смокінгу, посміхався — нервово, але дещо впевненіше, ніж зазвичай. Один з його супутників був готельним службовцем. Другий — мускулястий чоловік, чиє обличчя геть не поєднувалося зі смокінгом, — незворушне лице з сонними повіками, вицвілими, рухливими очками і зламаним, як у боксера, носом. Череп було виголено, за винятком самої маківки, де проглядалося світле волосся. Правицю він тримав у кишені штанів.

— Вдягніться, містере Ґолт, — впевнено мовив Чік Моррісон, показуючи рукою на двері спальні, де шафа була забита дорогим одягом, яким Ґолт нехтував. — Вечірній костюм, будь ласка. — А потім додав: — Це наказ, містере Ґолт.

Ґолт мовчки пішов у спальню. А троє чоловіків рушили за ним.

Чік Моррісон сів на краєчок стільця, курячи цигарку за цигаркою. Готельний службовець робив занадто багато полохливих рухів, допомагаючи Ґолтові одягатися, подаючи запонки і поправляючи піджак. Мускулястий чоловік стояв у кутку, не виймаючи з кишені руки. Ніхто не промовив ані слова.

— Вам краще погодитися співпрацювати, містере Ґолт, — мовив Чік Моррісон, коли Ґолт був готовий, і зумисне люб’язним жестом запросив його до виходу.

Мускулястий чоловік схопив Ґолта за руки й притиснув до його ребер невидимий пістолет — так швидко, що ніхто й не встиг помітити.

— Тільки без зайвих рухів, — промовив він невиразним голосом.

— Я ніколи не роблю зайвих рухів, — сказав Ґолт.

Чік Моррісон відчинив двері. Готельний службовець залишився в кімнаті, а решта, у смокінгах, мовчки попрямували коридором до ліфта.

У ліфті вони теж мовчали, єдиним звуком було клацання індикатора, що вказував проїхані поверхи.

Ліфт зупинився на антресольному поверсі. Коли вони рушили вздовж довгого, тьмяно освітленого коридору, їх супроводжували двоє озброєних солдатів. Коридори були порожні, не враховуючи вояків, які стояли на чатах у кожному кутку. Права рука мускулястого хлопця міцно стискала ліву руку Ґолта; пістолет був невидимим для будь-якого ймовірного спостерігача. Ґолт відчував його дуло в себе на ребрах. Цей дотик був професійний: він не заважав, але й на мить не дозволяв забути про пістолет.

Коридор провадив до широких зачинених дверей. Солдати, здавалося, розчинились, коли Чік Моррісон доторкнувся до ручки. Саме він відчинив двері, але різкий контраст світла й шуму створив враження, наче двері розчахнулися за допомогою вибуху: світло линуло від трьохсот ламп, що сяяли в люстрах великої зали готелю «Вейн-Фолкленд», а шум — від оплесків півтисячі осіб.

Чік Моррісон рушив до столу президії, що височів на підвищенні над рештою столів. Люди, здавалося, і без оголошень знали, що з двох осіб, які супроводжували Чіка Моррісона, їхні оплески належали високому та стрункому чоловікові з золотаво-рудим волоссям. Його обличчя відповідало голосові, який вони чули по радіо: спокій, самовпевненість і недосяжність.

Для Ґолта приготували почесне місце в центрі столу, праворуч від нього сидів містер Томсон, ліворуч спритно прослизнув мускулястий чоловік, який і далі тримав його за руку, притискаючи до ребер дуло пістолета. У коштовностях на оголених жіночих плечах відбивалося світло люстр, окремим промінням освітлюючи столи, тісно зсунуті вздовж стін. Суворі чорно-білі постаті чоловіків сприяли урочистій пишноті, попри безладні спалахи фотоапаратів, численні мікрофони і вимкнене поки що телевізійне обладнання. Публіка аплодувала стоячи. Містер Томсон усміхався і стежив за Ґолтовим обличчям з нетерплячим, тривожним поглядом дорослого, що очікує реакції дитини на фантастично щедрий подарунок. Ґолт сів, цілком байдужий до оплесків.

— Оплески, які ви чуєте, — кричав у мікрофон радіокоментатор з кутка зали, — лунають на честь Джона Ґолта, який щойно посів місце за столом президії! Так, дорогі друзі, особисто Джона Ґолта — і ті з вас, хто мають телевізор, незабаром зможуть у цьому переконатися!

Я мушу завжди пам’ятати, де я, думала Даґні, стискаючи кулаки під столом, що стояв у самому кутку приміщення. Вона хворобливо відчувала суперечливість ситуації; це відчуття посилювала присутність Ґолта, який сидів метрів за десять від неї. Даґні розуміла, що жодної небезпеки, жодного болю не може існувати у світі, поки вона бачить його обличчя, — і водночас її охоплював крижаний страх, коли дивилася на тих, у чиїй владі він перебував, і спостерігала це безглузде видовище. Вона докладала максимальних зусиль, щоб її обличчя залишалося незворушним, щоб не зрадити себе щасливою усмішкою або не видати панічного крику.

Вона дивувалася, яким чином його очі зуміли так швидко знайти її в цьому натовпі.

Зауважила, як його погляд на мить зупинився на ній, непомітний для решти, — і цей погляд означав більше за поцілунок. Це було схвалення та підтримка.

Він більше не дивився в її бік. Натомість вона не змогла примусити себе