Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Під час конфліктів неминуче відбувається переосмислення власної ідентичності, особливо серед молоді. В Україні у деяких випадках це призводило до розколу сім’ї на два табори, де одні й далі виступали проти Євромайдану, а інші ставали його прихильниками[1339]. Серед представників старшого покоління, а також людей, які здобули обмежену освіту та не мали можливості подорожувати Україною або поїхати за кордон, ностальгія за СРСР найбільш поширена. Вони найчастіше не бачили різниці між українською та російською культурами, найбільше виступали проти руйнування радянських пам’ятників, підтримували долучення України до «російського світу» і співчували кремлівським маріонеткам[1340]. На противагу цьому, молоді українці, які подорожували або прагнуть подорожувати у майбутньому, позитивно ставляться до союзу з Європою, за якою вони бачать майбутнє, тоді як СРСР, Росію та в окремих випадках своїх батьків ці молоді люди пов’язують із минулим. Серед країн, де вони хотіли б навчатися, 43% молодь віддає перевагу Великій Британії, 38% — США та 33% — Німеччині, за ними йдуть Польща (26%) та Канада (25%); Росія не користується популярністю (лише 5%)[1341]. Молоді українці оптимістично налаштовані щодо майбутнього, вони називають себе українськими патріотами в усіх областях України. 58% молодих українців вважають демократію кращою за диктатуру, хоча доволі значні 26% згодні з тим, що в деяких випадках диктатура може бути дієвішою за демократію[1342]. Українська молодь вважає, що демократичній державі необхідна наявність політичної опозиції, а громадяни мають право висловлювати свою думку через протести та повинні бути толерантними до інших груп[1343].

Молоді люди, які брали участь у Євромайдані та належать до громадянського суспільства, а також військові добровольці пережили зміцнення своєї української ідентичності та патріотизму. Одним із проявів цього процесу стало збільшення вживання української мови як показник політичної самоідентифікації та опозиції до путінської агресії. Одна з активісток Революції гідності розповідала: «Раніше мій молодший брат і всі його друзі розмовляли російською. Для них це було нормою. Вони дивилися російські фільми, читали російські журнали [...]. Зараз вони прокидаються і усвідомлюють, що це зовсім не є нормальним — відмовлятися від своєї мови, якою всі вони добре володіють, на користь іноземної». Вона продовжувала: «Раніше говорити російською було круто. Зараз круто говорити українською»[1344]. Порівняно із 2006 роком кількість українців, які називали рідною мовою російську, скоротилася удвічі — із майже 31% до 15%, водночас кількість тих, хто вважає рідною українську, зросла із 52% до 60%[1345].

Більшість українців є патріотами, а не етнічними націоналістами. Вони розмежовують російських політичних лідерів та громадян Росії, а в авторитетних українських ЗМІ відсутня пропаганда ксенофобії щодо росіян. Ситуація виглядає зовсім інакше в авторитарній Росії, де держава мобілізувала телебачення на поширення ненависті до «українських фашистів» та «бандерівців», яких нібито фінансує НАТО та Захід. Результатом цієї токсичної пропаганди стало те, що з часів обрання президентом Віктора Ющенка кількість росіян, які позитивно ставляться до України, зменшилася з 66% до 35%, тоді як негативне ставлення, що його мали 26%, охопило майже половину населення Росії.

Тим часом, попри напад російських військ на Грузію влітку 2008 року, величезна більшість українців продовжувала ставитися до Росії позитивно. У 2011–2012 роках таких нараховувалося 83%, однак до кінця 2014 року їхня частка зменшилася понад удвічі, до 37%. Окрім того, загальнонаціональний показник негативного ставлення до Росії вперше сягнув 47%[1346]. У 2015 році частка українців, які прохолодно і дуже холодно ставилися до Росії, зросла до 51%, тоді як лише 16% все ще зберігали до неї тепле та дуже тепле ставлення[1347].

Лише 9% громадян України розцінювали дії Росії у Криму як виправдані та правомірні, а 63% українців визначали їх як незаконне вторгнення та окупацію української території. Виданий у березні 2014 року Державною думою дозвіл на введення російських військ до України «для захисту російськомовного населення» ретроспективно, станом на вересень 2016 року, негативно сприймали 92% українців[1348]. Наприкінці 2015 року 73% українців негативно ставилися до президента Путіна, 69% — до Держдуми та уряду РФ; на Донбасі антипатію до Путіна відчували 41,6% опитаних, які становили відносну більшість, симпатію — удвічі менше (18,5%). При цьому навіть у західних регіонах показник негативного ставлення до громадян РФ трохи перевищував третину респондентів, а в цілому по країні симпатія до росіян (майже 30%) виявилася сильнішою за антипатію (23%)[1349].

І все ж носіями цієї симпатії тепер були набагато менше громадян України, ніж це було навесні 2014 року (45%)