Читати книгу - "Вибрані твори"

Все це, звичайно, можна доказати на творчості хоч би того ж тов. Хвильового. Він у своїх новелях різко, нещадно бичує міщанство в нашому побуті, дає низку яскравих негативних постатей, а натомість... натомість туманно пророкує про «невідомі обрії загірньої комуни». І все це нервово, поквапливо, з тими «ливами-переливами душевними», що з них він глузував, відповідаючи Гр. Яковенкові[376], пишучи свого «Першого листа до молодої молоди»[377].

Я не зрікаюся того, що колись (у «Червоному Шляху» № 1 за 1923 рік) писав про Хвильового-новеліста (ст. «По бур'янах революції»), як це М. Хвильовий зробив із своєю оцінкою В. Поліщука[378]. Я й тепер згодний полемізувати з тими, хто доказуватиме, що «Хвильовий лишився перед лицем неоспіваного пролетаріяту» (В. Коряк, збірничок «6 і 6»), хоч після останніх його творів міг би багато дечого додати до тодішньої своєї аналізи, а саме: я вважаю, що твори з елементами сатири (а такі є твори М. Хвильового) є двогостра зброя. Читачеві-революціонерові вони, показуючи болячки сучасного життя, розпалюють бажання загоїти їх, читачеві-контрреволюціонерові — роз'ятрити. Недурно деякі новелі М. Хвильового залюбки передруковують у білій пресі (Донцов[379] тощо) з приміткою: «Бачите, як цей комуніст своє радянське суспільство паплюжить!»

Згадую це тут, наприкінці статті, тому що нашу літдискусію біла преса вже підхопила і, звичайно, тлумачить по-свойому: бач, мовляв, комуністи один одному в морду плюють. Гаразд! Скоро наша візьме! Висновки з цього ясні.

Згадую й тому, що саме оцінка, що дав Гр. Яковенко влітку минулого року оповіданню «Я» М. Хвильового, спричинилася casus'oм belli[380], що роздратував письменницьку братію і... аж досі. А коли ж кінець сварці?

Резюмую. Проблему організації літературних сил на Україні не розв'язати, доки не розв'язані будуть ідеологічні суперечки. Ідеологічні суперечки у різній оцінці революційних перспектив. Ці перспективи відшукати — треба звертатися до компартії й укріпляти свій зв'язок з пролетарськими масами, звідти брати свіжі загартовані елементи. Поруч пролетарської на Україні має існувати допоміжна пролетарсько-селянська організація письменників. З «попутниками» треба поводитись обережно і поволі втягати їх у революційне будівництво. Гуртки культурної самоосвіти є інститут, незалежний від письменницьких організацій, що з ними змішувати не доводиться. Натомість навколо літорганізацій мають концентруватися літгуртки початкуючої молоді. І «верхи», і «низи» літературні головну увагу мають звернути на свою кваліфікацію, дбати про профосвіту, дбати про своє матеріяльне забезпечення організованим професійним шляхом. Справа організації марксистської критики ще й досі не врегульована, її настирливо вимагає життя. Марксистські кола повинні зацікавитися нерозробленою досі теорією мистецтва і, озброївшись даними сучасної науки, зокрема рефлексології, усталити цю справу. Чергова також справа — профлітосвіта.

Ось у коротких рисах те, що я називаю «проблемою організації літературних сил». Знаю, що «академічности» в цій статті ані на шеляг, знаю, що дискусійні моменти, хоч як я намагався їх уникнути, шкодили спокійному викладові, але — feci qoud potui[381] (зробив що міг) — сказав би поет чи вчений, а я скажу: може, і в такому вигляді ця стаття допоможе комусь розібратися в наших дискусійних справах і уяснити собі думку тих, на голову котрих уже був і ще має бути висипаний цілий... букет... памфлетів.

оч я і не романтик, але щотижня пекти «підвали»[383] мені ніколи. По-друге — за такі порції «лайлетів»[384] читачі можуть побити. По-третє — літдискусія ствердила наочно, що за нею криється політдискусія, а їй не місце в «КіП'і».

Ось чому — конспективно. Про «Апологетів писаризму»