Читати книгу - "Вибрані твори"

Спочатку про способи полеміки. Докази будуються такими художніми прийомами.

У редактора Карка очі, як у Ґаршина[386], а очі Ґаршина писав Рєпін[387], а Рєпін оголошував себе за українця, і Нюсі здавалося, що в очах Карка — степи (Хвильовий. Сині етюди, стор. 32).

Так і в — «лайлетах»:

Пилипенко працює в «Плузі». «Плуг» оголошує себе за організацію селянську. Серед селян є куркулі. Куркулі цинічно лають компартію. Пилипенко — цинічний куркуль, реакціонер, ворог усякого поступу.

Хочете справжніх прикладів? — На кожному стовпчику. Місця бракує для виписок. Пилипенко починає свою статтю («КіП» № 7) так:

«Література — активний чинник, вона не тільки нотує, але намагається глянути на його перспективи» і т. д.

Хвильовий пише («КіП» № 10):

«Як пам'ятають наші читачі, ватажок масовізму починає свою історичну статтю обіцянкою „рухати життя вперед“, „бути його, життя, активним чинником“, „дивитись на його перспективи“ і т. д.».

Висновок: Хвильовий не поважає своїх пам'ятливих читачів. Софістичними викрутами він думку, що з нею сам він згодний і потім повторює, намагається довести до абсурду, а потім запитує з виглядом переможця: «Де ж тут логіка? Га?»

Тепер про суть «Апологетів писаризму». Вона конструктується в такий софізм, що покриває всі дрібненькі:

Пилипенко обстоює існування «Плугу». «Плуг» — селянські письменники. Селянські письменники — селянська ідеологія. Пилипенко хоче легалізувати селянського ідеологічного центру. За диктатури пролетаріату — єдиний допустимий ідеологічний центр — це компартія. (З початку написано — ВАПЛІТЕ, але то згаряча: «бачте, даже до чого може довести літдискусія?»). Значить Пилипенко, що виступає проти Хвильового, віце-президента громадського інституту марксистської естетики, академії пролетарської літератури, — виступає й проти марксизму, проти компартії, як есер, народник, просвітитель, просвітянин, куркуль, від столипинських одрубів, реакційний філософ і т. д., і т. д. Мало того: він каже, що можуть існувати і навіть уже існують групи буржуазних письменників і мистців — значить, він за легалізацію буржуазних (партійних, очевидно) центрів, значить... і т. д., і т. д.

«Ми цього не дозволимо!» — кричить Хвильовий від імени свойого єдиноможливого легального центру — ВАПЛІТЕ.

Скоряюсь, переляканий і розбитий на гамуз українським Плехановим (у росіян нам нічого учитися!) — і пропоную негайно декретом Раднаркому[388] закрити державну оперу, розпустити колектив франківців, взяти під догляд ДПУ[389] «Дух Леонтовича[390]», заарештувати плужан, вислати за кордон капелу кобзарів і лишити тут тільки — «імпотента» Зерова[391], бо він зі своїми приятелями тільки раз на шість місяців збирається, та й то — випити чашку чаю.

Боюся впасти в тон «Ахтанабіля сучасности» і переходжу до політичної програми ваплітівців, так блискуче переказаної в останніх розділах останнього (поки що, маю надію) памфлета Хвильового.

Маємо чотири бойових гасла: 1) дайош пролетаріат; 2) дайош інтелігенцію; 3) геть російського міщанина; 4) геть задрипанку Москву.

Все це для того, щоб розв'язати проблему культурної революції на Україні, щоб розквітло пролетарське мистецтво, в ім'я пролетарської літератури.

Забув наш естетик романтичний, що культурна революція твориться не вчителем української мови, а завжди є наслідком зміни засобів виробництва. Забув і те, що після українізації російський міщанин стане українським... теж, мабуть, міщанином, що, заговоривши українською мовою, пролетаріят не підвищить продукційности своєї праці, що... що на одній плеханівській естетиці не виїдеш, бо потрібна і плеханівська економічна наука, бо інакше звузиш велику проблему культурної революції до проблеми своєї дзвіниці — літератури.

Коли ваплітівці устами Хвильового репетують:

Ми требуєм (по-українськи «вимагаєм») серйозно поставитися, кому це слід, до українізації пролетаріяту.

То це «кому слід» може виголосити поворотну вимогу: