Читати книгу - "Вибрані твори"

Ми требуєм (по-українськи «вимагаєм»), щоб Хвильовий і його адепти серйозно поставилися до українізації пролетаріяту, постачали для цього відповідний матеріял, зв'язались для цього з робітничими масами, не гнули кирпи перед робкором-письменником, не творили замкнутої цехової організації, не добивалися монополії на літературному фронті як «єдиний легалізований центр», не... і т. д., і т. д.

Дайош українську інтелігенцію на радянську роботу! Дайош робітничо-селянський молодняк на робфаки, в технікуми, інститути для створення нової пролетарської інтелігенції, — давно вже кричить і так і робить компартія — але не для того, щоб вона, ця інтелігенція — «задавала тон аморфній масі», і не для того, щоб через ню, інтелігенцію, творити змичку пролетаріяту з селянством. Змичка хоч би й «духовна» твориться, тов. Хвильовий... та подивіться краще в політграмоті, що ви її частенько радите читати своїм опонентам.

Компартія давно вже говорить: «Треба вважати на соціяльно-економічні особливості України, але не для того, щоб творити теорію „комуністичної самостійности“, не для того, щоб пролетаріят на Україні творив відповідні умови для відродження молодої нації» («КІП» № 11).

Ох, вибачте! Я й забув, що нація це — пролетаріят, селянство зі всіма куркулями, буржуазія з крамарями і т. д. — разом. Мало знов у куркулячий цинізм не попав...

Так стоїть справа з «лайлетами». Відповідати на них у цілому, треба стопу паперу переписати — і, очевидно, хтось таки напише, бо маємо діло зі своєрідною войовничо-націоналістичною політичною програмою. І все ж таки я (не «ми», тов. Хвильовий) уважаю себе переможцем: упертими запитаннями, упертим бажанням виявити ідеологічну суть наших розходжень на нібито скромних літературних суперечках, удалося витягти теоретика вітаїзму й азіятського ренесансу за язика — і «язик прорек».

ультура і побут» (№8) з приводу № 11-12 «Червоного Шляху» писала («культура»): «Окремі місця його дуже цікаві, наприклад, тут уміщено — нетерпляче жданий в літературних колах — гострий памфлет М. Хвильового „Ахтанабіль сучасности“».

По-нашому, це не памфлет, а нова форма творчости — «лайлет» і, крім Хвильового й Поліщука, ніким нетерпляче не жданий. Але справа не в тім: ось з'явилися книжки Д. Загула[393] «Література чи літературщина?» і Я. Савченка[394] «Азіатський апокаліпсис» М. Хвильового з неоклясиками, з яких видно, що наука Плеханова не одним вільним академікам знайома. Чого ж про них не пишуть, що там є «окремі цікаві місця»? Мабуть, це в завдання «побуту» не входить, так само, прикладом, як рецензії на книжки В. Коряка та всіх, хто не «академічним» шляхом іде.

е О. Потебня[396] колись казав: «Со словом критика у нас связано, по старой памяти, значение совершенно превратное, значение, которое связывали с ним наши прабабушки и бабушки, говоря, что такой-то кавалер большой критикан (в смысле осуждения)» (ст. 99 із «Лекций по теории словесности»).

Прабабину науку добре завчив О. Слісаренко[397], омелькобуцнувши[398] в № 1 «Червоного Шляху» плужан Голоту[399] й Лісового[400] за їхні збірки поезій. Каже: «Поезія там і не ночувала». А навіщо той же «Червоний Шлях» їхні поезії друкував деякі? А навіщо сам критикан такі ж «холодно-революційні» вірші «всім, всім, всім» писав, а тепер здав до друку?