Читати книгу - "Вітіко"

Небагато минуло й часу, як Вітіко зі своїми трьома учнями поїхав на луку коло струмка і звелів їм там виконувати вправи. Туди теж посходилося багато людей, що часто покидали свою роботу і стояли край того манежу.

Коваль разом із муляром Йоахимом ще раз сходили до Нетоліце й привели двох коней. Одного Йоахим купив для Авґустина, а другого коваль купив із наміром позичати його або відпродати комусь.

Отже, на луку щодня їздило четверо вершників: Вітіко, Авґустин, Урбан і Раймунд.

Коваль засипав вулицю перед своєю кузнею піском, і там збиралися старші та молоді чоловіки, сідали на коней і виконували вправи. Коваль сидів на своєму дужому вороному коні. Вчителями були Урбан і Авґустин. Вершники потім позичали своїх коней комусь іншому й самі вже ставали вчителями. Часто підходив Вітіко й давав настанови людям. Двоє з них по черзі мали щодня ходити на подвір’я кам’яниці для науки, бо ж місця там було небагато, а на луку могло приїхати аж четверо чоловіків, і Вітіко вчив їх нарівні зі своїми учнями.

За кілька тижнів Вітіко їздив зі своїми учнями вже в різні боки, надто до лісу святого Хоми, й показував їм, як у лісі й на луках можна швидко долати перешкоди на шляху.

Коваль Петер Лауренц, тесля Давид і швець Себастьян виготовляли гуртом сідла та збрую і вчилися робити їх дедалі кращими.

Вітіко показав людям і те, як треба доглядати і вчити коней і як користуватися зброєю, сидячи верхи.

Увечері, сидячи при світлі скіпок у світлиці Вітіко, чоловіки тепер часто розмовляли про їзду верхи, оцінювали один одного, а інколи й сміялися з кого-небудь.

Вітіко щодня ще навчав і тренував власних коней, надто отриманих від князя.

Коли Урбан і Авґустин вже навчилися їздити так, щоб не завдати шкоди доброму коневі, Вітіко інколи дозволяв їм сідати на своїх коней, щоб учні навчалися спокійно поводитись зі шляхетними кіньми.

Уже випав сніг, але не перешкоджав вправлятись у їзді верхи, ба навіть доходили чутки, що в інших селах Лісового краю люди теж опановують науку їзди верхи.

Як уже стала справжня зима і всі роботи за межами дому припинили аж до часу, коли треба рубати дерева в лісі, Вітіко пішов до теслі Давида й запитав його, яке він має в запасі дерево, зрубане належної пори.

— Є бук, — відповів столяр Давид, — а є ще клен, ясен, береза, тис, ялиця і ялина. Ми рубали його взимку два і три роки тому, воно сухе і міцне.

— Тож підготуй спершу дерево, з якого можна виготовляти ратища списів, — звелів Вітіко.

— Гаразд, — відповів тесля Давид.

Коли дерево було розкладене і Вітіко оглянув його, він запропонував виготовити ратища списів зі стовбурів буків, в’язів і кленів. Ті, хто хоче сам виготовити собі ратище, може виготовляти, натомість для інших, які не мають чи то часу, чи то вправності, чи то грошей, він звелить виготовити їх і дарувати, якщо раптом хтось захоче мати.

Тесля Давид тепер узяв собі помічників і вони заходилися вирізати та вигладжувати ратища. В багатьох хатах чоловіки самі виготовляли собі ратища.

Коли ліс і всю країну покрив глибокий сніг, Вітіко приготувався виїхати. Сказав, що під час його відсутності чоловіки та юнаки можуть ревно вправлятися на конях, а коли повернеться, він далі навчатиме їх, як і починав. Разом із Раймундом Вітіко поїхав до Праги.

За три тижні він повернувся. Переглянув уже виготовлені ратища і підказав, як деякі з них можна вдосконалити.

Тепер Вітіко щодня з чоловіками та юнаками знову виїздив на куди-небудь, де була стежка, шлях чи придатна поверхня. Коли Матіас побрався з донькою шинкаря Захарії Барбарою, а Урбан та син скрипаля Тома Йоганнеса супроводили зі своїми скрипками весільний поїзд, Вітіко теж був серед гостей.

Коли дні почали довшати, Вітіко якось уранці знову поїхав із Раймундом геть. Він прибув до заїзду в Дольні Вітавіце. Там він поставив коней у стайню й найняв собі кімнату, а Раймунду спальне місце.

Вітіко розмовляв у заїзді з чоловіками про війну, яка вже відбулася, і про війну, яка навесні знову мала початися проти ворогів у Моравії. А ще частіше говорив про війну під час бенкетів та пиятик. Люди поширювали його слова далі.

Коли другого дня місяця лютого в заїзді зібралося чимало гостей — чоловіків, жінок, юнаків, дівчат, — щоб почасти насолодитись святковим днем, а почасти з цікавості, про що Вітіко розповідатиме, він крутився поміж них, сидів із багатьма за одним столом, частував і сам отримував частування та розмовляв із людьми.

Коли люди вже розвеселились, Вітіко звернувся до них:

— Люди, я б дуже хотів поговорити з вами про одну річ, яка обходить нас усіх, тож, якщо хочете слухати мене, це для мене буде велика радість.