Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Воно просто затерлося, а цілком ти не забув. Це як із мовами чи їздою на ровері.

– Можна розівчитися. Руки. Точність. Можна втратити певність. Або відстати. За десять років багато чого сталося. Нові відкриття. Я нічого про це не знаю. Я лише постарів, постарів і втомився.

– Дивно, – сказав 509, – я щойно теж думав про свій колишній фах. Левінські запитував. Він думає, що за два тижні ми виберемось. Можеш таке уявити?

Берґер незворушно похитав головою.

– І де той час? – сказав він. – Була ж безкінечність, а тепер ти кажеш – два тижні. І раптом людина питає себе, куди поділися десять років?

У долині горіло місто. Вже споночіло, але душно було й досі. Земля парувала. Небо прошивали блискавки. На горизонті тліли два інші вогні – далекі розбомблені міста.

– Ефраїме, може, поки що вдовольнимося тим, що ми взагалі можемо думати про те, про що думаємо?

– Так, ти правий.

– Ми знову мислимо, як люди. Думаємо про те, що буде після табору. А коли ми могли про таке думати? Все решта з’явиться саме собою.

Берґер кивнув.

– Навіть якщо після виходу мені все життя доведеться церувати панчохи! Попри це…

Небо розчахнула блискавка, і поволі здалеку долинув грім.

– Хочеш усередину? – спитав 509. – Можеш потрохи встати чи повзти?

Гроза почалася об одинадцятій. Блискавки висвітлили небо – і на кілька секунд зринув блідий місячний ландшафт зруйнованого міста з кратерами і руїнами.

Берґер міцно спав. 509 сидів у дверях 22-го барака. Відколи Левінські вбив Гандке, барак знову був доступний для нього. Під курткою він тримав револьвер і набої. Боявся, що через сильний дощ у дірі під його ліжком вони замокнуть і вийдуть з ладу.

Але цієї ночі дощ ледве сіявся. Гроза висіла в повітрі, ділилася, довший час їх було кілька, і вони, мов мечами, кидалися блискавками від горизонту до горизонту. «Два тижні», – думав 509 і дивився, як займається і згасає ландшафт по той бік колючого дроту. Він здавався схожим на інший світ, який останнім часом непомітно наближався, повільно виростав із нічийної землі безнадії, а тепер причаївся і лежав упритул до паркана, пах дощем і полями, пожежами й руйнуваннями, а ще ростом, лісами і зеленню. 509 відчував, як крізь нього проходять блискавки та освітлюють його, а заразом і втрачене минуле, бліде, далеке, незрозуміле й недосяжне. Він мерз теплої ночі. Такої певності, яку продемонстрував Берґерові, він не мав. Міг пригадувати, і це було багато, це його хвилювало, але чи було цього достатньо після всіх років у таборі, він не знав. Між «колись» і «зараз» сталося забагато смертей. Він лише знав, що жити означало вирватися з табору, але відразу після того все стане непевним, величезним і хитким, а побачити, що буде після того, він не міг. Левінські міг, але він мислив як член партії. Партія його прийме, і він стане партійцем, цього йому вистачало. А що могло б бути після того, думав 509, що його кликало, що, окрім примітивного бажання жити? Помста? Самою лише помстою багато не досягнеш. Помста – це частина іншого, темного боку, вона потрібна, але що ж після неї? Він відчув кілька теплих крапель дощу на обличчі, мов сльози, які впали нізвідки. Хто ще мав сльози? Вони вигоріли, висохли. З німим роздиранням зменшувалося те, чого, здавалося, мало вже й не бути. Виявлялося – досі є що втрачати. Термометр давно показував найнижчу поділку замерзання відчуттів, а ще більший холод було видно лише по тому, що іноді майже безболісно відвалювався відморожений шмат тіла – палець, стопа.

Блискало частіше, довгий гуркіт грому пронизував тишу, у тремтливому світлі на пагорбі навпроти стояв далекий білий будиночок із садом. «Бухер», – думав 509.

У Бухера ще не все втрачено. Він молодий, і з ним Рут. Хтось, хто вийде разом з ним. Але чи це втримається? Та хто б про це думав? Кому потрібні гарантії? І хто міг їх дати?

509 відхилився назад. «Про що я думаю? – застановився він. – Певно, підчепив від Берґера. Ми просто стомлені». Він повільно дихав і думав, що крізь сморід плацу і бараків знову чує запах весни й цвітіння. Це приходило щороку з ластівками і квітами, незважаючи на війну, смерть, сум і надії. Просто приходило. І цього досить.

Він причинив двері і поповз у свій куток. Блискало всю ніч, крізь розбиті шибки падало примарне світло, і барак скидався на корабель, що беззвучно ковзає підземним потоком, у ньому трупи, які досі дихають завдяки темній магії, – а серед них кілька, які не здалися.

19

– Бруно, – спокійно повела Сельма Нойбауер, – не будь паяцом. Думай, поки інші не почали думати. Це наш шанс. Продай усе, що вдасться. Ділянки, сад, наш будинок – все, з вигодою чи ні, байдуже, продавай усе.

– А гроші? Що робити з грішми? – Нойбауер невдоволено похитав головою. – Якщо твої побоювання справдяться, яка тоді буде користь з грошей? Ти забула про інфляцію після Першої світової? Трильйон за марку. Матеріальні цінності тоді були єдиним, що мало сенс!

– Матеріальні цінності! Так, але лише ті, які можна запхати в кишеню.

Сельма Нойбауер підвелася й пішла до шафи. Відчинила її, відсунула вбік кілька речей і витягла скриньку. В ній були золоті портсигари, пудрениці, діамантові кліпси, дві рубінові брошки і кілька каблучок.

– Ось, – сказала вона, – я купила це за останні роки, так, аби ти не знав. За свої гроші і за те, що вдалося заощадити. Акції ж свої продала. Зараз вони вже нічого не варті. Фабрики лежать у руїнах. Але оце точно чогось варте. І все можна взяти з собою. Я б хотіла, аби ми мали лише коштовності!

– Взяти з собою! Взяти з собою! Ти так говориш, наче ми злочинці і маємо втікати.

Сельма складала речі на місце, рукавом сукні вона до блиску натирала портсигар.

– З нами може статися те, що сталося з іншими, коли ви прийшли до влади. Гадаєш – ні?

Нойбауер зірвався на ноги.

– Тебе послухати… – безпомічно і люто випалив він, – повіситися можна. Інші чоловіки мають жінок, які їх розуміють, які їх підтримують, коли ті вертаються зі служби, які їх звеселяють, але ти! Саме лише каркання і розпачливі верески! Цілими днями! І ночами! Навіть