Читати книгу - "Мобі Дік, або Білий кит"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Корабель невпинно мчав уперед, лишаючи за собою на хвилях глибоку борозну, — так гарматне ядро, не влучивши у ціль, наче плугом ралить рівне поле.
— Клянуся сіллю та клоччям! — вигукнув Стабб. — Цей біг палуби кидається в ноги, аж у саме серце заходить! Ми з кораблем обоє хоробрі хлопці! Ха, ха! Ану, підніміть мене та киньте спиною у море, бо, клянуся мореним дубом, мій хребет — це кіль. Ха, ха! Ми обоє ходимо без пилу та шуму!
— Фонтан! Бачу фонтан! Прямо по курсу! — раптом почулося зі щогли.
— Еге, еге! — мовив Стабб. — Я так і знав; нікуди від цього не втечеш. Дуй у своє дихало, кит, поки тобі дух не заб'є, — сам скажений диявол іде по тебе! Грай у свою дуду, надривай легені! Ахаб зупинить твою кров, як мельник гатить загатою річку!
І у словах Стабба відбилися почуття всієї команди. На цей час люди були охоплені п'янким, шаленим запалом гонитви — так оживає, перебродивши, старе вино. Які б не були ті бліді жахи і лихі передчуття, недавно пережиті кожним із них — тепер їх не лише ховали з остраху перед Ахабом, вони й самі розвіялися, розбіглися, мов полохливі зайці прерій, що тікають від бізона! Рука Долі стиснула їхні душі; і, збуджені вчорашньою небезпекою, і тяжким нічним чеканням, і невпинним, безстрашним, стрімким бігом корабля, що шалено мчав до своєї леткої мети, їхні серця з несамовитою жагою поривалися вперед. Вітер, що напинав дугою кожне вітрило і вів корабель невидимою, та нездоланною рукою, сам вітер здавався їм втіленням таємничої сили, яка підкорила їх шаленій гонитві.
Тепер це була одна людина — не тридцять. Адже один корабель ніс їх на собі, хоч і складався з різних матеріалів — з дуба, і клена, й сосни; із заліза, і мотузок, і дьогтю, — все це поєдналося в один корабельний корпус, який тепер мчав своїм курсом, спрямований і врівноважений довгим серединним кілем; так само й різні люди в цій команді, відвага одного, слабкодухість другого, скверна і чеснота — все розмаїття злилося в одне ціле і було спрямоване до однієї мети, на яку вказував Ахаб, їхній єдиний кіль і володар.
Снасті були наче живі. Верхівки щогл, мов крони високих пальм, рясніли переплетінням людських рук і ніг. Деякі, схопившись рукою за стеньгу, другою рукою схвильовано махали перед собою; інші, затуливши очі долонею від сліпучого сонця, сиділи на самому кінці хиткої реї; щогли аж згиналися, усипані гронами людських тіл — достиглим врожаєм долі. О, як пильно вони вдивлялися в неозору блакить, шукаючи в ній те, що повинно було їх занапастити!
— Чому ви не кричите, хіба ви його не бачите? — спитав Ахаб, коли за кілька хвилин після першого вигуку згори не долинало ні звуку. — Підніміть мене. Ви помилилися, люди; це не Мобі Дік, якщо він отак випустив один фонтан і щез.
І справді, те, що схвильованим людям здалося китовим фонтаном, насправді було щось інше; це з'ясувалося, коли Ахаб зайняв свій звичайний чатовий пост; бо щойно на палубі встигли закріпити за нагель вільний кінець, Ахаб задав тон оркестру, від звуків якого повітря затремтіло, мов від грому рушничних пострілів. Нестямний крик захвату вирвався з тридцяти мідних горлянок, бо цього разу — і набагато ближче до корабля, ніж уявний фонтан, усього за якусь милю попереду — з'явився у своїй власній величній особі сам Мобі Дік! Не спокійним, байдужим фонтаном, цим мирним джерелом, що струмить у нього з голови, сповістив Білий Кит про свою появу; тепер він на подив людям сам почав вистрибувати з води. Зі страшною швидкістю виринаючи з темної глибини, кашалот здіймає своє велетенське тіло високо в повітря і, збурюючи хмари пінних бризок, викриває себе на відстані семи миль та навіть більше. Тоді здається, що розбурхані хвилі довкола — це його грива, якою він трусить у шаленій люті; і ці стрибки кашалота справді часто означають виклик.
— Він стрибає! Стрибає! — почулися вигуки, коли Білий Кит, ніби вихваляючись своєю хоробрістю, змив у небо, мов величезний лосось. І хмара бризок, що раптом зросла на тлі блакитної морської рівнини і небокраю, якусь мить стояла в повітрі, сліпучо-осяйна, мов снігова вершина, а потім почала тьмяніти, тьмяніти, втрачаючи свій нестерпний блиск, і огортатися імлистим серпанком дрібного дощу.
— То стрибай до сонця востаннє, Мобі Дік! — вигукнув Ахаб. — Прийшла твоя остання година, твій гарпун у моїй руці! Ану всі вниз, усі вниз! Лишіться хтось один на фок-щоглі! Готувати вельботи!
Знехтувавши мотузяними сходами вантів, матроси, наче зірки, посипалися на палубу, ковзаючи по штагах та фалах; Ахаба не так стрімко,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мобі Дік, або Білий кит», після закриття браузера.