Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

І плащ мій, на їхню думку, дуже незграбний. А тепер вони завели мову про те, чого це я вийшов з дому так рано, і ладні побитися об заклад, що я вже не мужчина».

Дійшовши до рогу, полковник круто звернув ліворуч, подивився, з ким йому доведеться мати справу, зміряв очима відстань, і, коли юнаки обігнули апсиду церкви Фрарі, полковника ніде не було видно. Він стояв у глухому куті за апсидою стародавньої церкви, а коли вони порівнялися з ним, вийшов із своєї схованки, засунувши руки в кишені дощовика, і повернувся до них — він сам, і дощовик, і два кулаки в кишенях.

Вони зупинилися, і він подивився їм обом у вічі, і посмішка його нагадувала оскал мерця — старий, випробуваний спосіб. Потім він поглянув на їхні ноги, — таким типам завжди дивишся на ноги, адже вони носять такі вузькі черевики, що, коли їх зняти, побачиш самі мозолі. Не промовивши ні слова, полковник сплюнув на брук.

Обидва молодчики — а вони і справді були фашисти, — дивилися на нього з ненавистю і ще з якимсь почуттям. Потім вони подалися геть, наче болотяні птахи, високо піднімаючи ноги, мов ті чаплі, і водночас нагадуючи чимось ібісів у польоті; вони раз у раз люто оглядалися назад, сподіваючись, що останнє слово буде за ними, коли вони відійдуть на безпечну відстань.

«Шкода, що їх було не десять проти одного, — подумав полковник. — Тоді б, може, вони наважилися затіяти бійку. А втім, не слід судити їх дуже суворо, — вони ж переможені.

Але поводилися вони вкрай непристойно з людиною мого рангу й віку. До того ж було безглуздо думати, що жоден п'ятдесятирічний полковник не розуміє їхньої мови. І безглуздо було думати, що старий піхотинець не схоче битися рано-вранці, якщо їх усього двоє проти одного.

Мені було б неприємно битися в цьому місті, я так його люблю. Я, звичайно, постарався б уникнути цього. Та невже ці погано виховані юнаки не бачили, з ким мають справу? Невже вони не знають, чому людина починає так кульгати? Невже не помітили всіх тих ознак, за якими колишнього фронтовика впізнаєш так само легко, як рибалку — по рубцях на долонях від жилки, якою тягнуть з води велику рибину.

Правда, вони бачили лише мою спину, зад і ноги в чоботях. Але й цього досить. Та, може, в мене змінилася хода? А втім, коли я подивився на них і подумав: кінець вам обом! — вони начебто зрозуміли мене. І то дуже добре.

Чого варте людське життя? У нас в армії — десять тисяч доларів, коли ти застрахований. Але до чого це? Ага, я якраз думав про це, коли з'явилися оті молодчики, — думав, скільки грошей я зберіг своєму урядові тоді, коли всілякі негідники допалися до державного корита.

— Так, — сказав він сам до себе, — а скільки грошей пустив ти за вітром біля Шато, рахуючи по десять гіней за голову? Та, здається, цього ніхто, крім тебе самого, так і не зрозумів. А тепер нема чого їм пояснювати. Начальство любить усе скидати на воєнну удачу. В армії знають, що на війні всяке буває. Роби, як наказують, не зважаючи ні на які втрати, — і ти герой.

— Господи, — подумав він, — як мені тяжко посилати людей на забій. Але наказ є наказ, і його мусиш виконувати. А от помилки не дають тобі потім спокою. Та на біса згадувати про них! Від цього нікому не полегшає. Але думки іноді як обсядуть тобі голову… Та як почнуть тебе гризти…

— Ану веселіше, хлопче! — подумав він. — Згадай, який при тобі капітал, а ти мало не встряв у бійку. Якби тобі перепало, вони напевне обнишпорили б твої кишені. Ти вже нікого не звалиш з одного маху оцими руками, а зброї в тебе нема.

Отож годі сумувати, хлопче. Хлопче, чи старигане, чи полковнику, чи генерале-невдахо. Ось ми вже й дочвалали до ринку, а ти й не помітив.

— Погано, коли не помічаєш, що діється навколо тебе», — додав він подумки.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Він любив цей ринок. Тут і голці ніде було впасти, люди юрмилися у сусідніх завулках, і тиснява стояла така, що важко було не штовхнути когось ненароком, і щоразу, як ти зупинявся, щоб подивитися, купити чи просто прицінитись, ти утворював îlot de résistance[191] перед фронтом ринкової атаки покупців.

Полковник любив розглядати величезні гори сирів і довжелезних ковбас. «А у нас в Америці гадають, ніби mortadella — це сосиски», — подумав він.

Він звернувся до жінки в ятці:

— Будь ласка, дайте мені покуштувати отої ковбаси. Малесенький шматочок.

Вона сердито і водночас любовно відрізала тонесеньке, як папір, кружальце, і, поклавши його в рот, полковник відчув смак задимленої, приперченої свинини; цих кабанів, мабуть, відгодовували жолудями в гірських лісах.

— Я візьму двісті п'ятдесят грамів.

Сніданки, якими барон годував мисливців, були спартанськими, і полковник поважав цей звичай, бо знав, що на полюванні не слід наїдатися. Але йому хотілося додати до сніданку цю ковбасу і поділитися нею з човнярем та єгерем. Пес Боббі теж отримає шматочок, — скільки разів він промокне до кісток і хоч і тремтітиме з холоду, та все одно слухняно лізтиме в воду.

— А кращої ковбаси у вас нема? — спитав він жінку. — Тієї, що ви приберігаєте для своїх постійних покупців?

— Кращої за цю не буває. Інша є, самі бачите. Але ця найкраща.

— Тоді дайте мені ще сто грамів жирної і без перцю.

— У мене є й така, — відповіла жінка. — Іще не влежалася як слід, але якраз те, що вам треба.

Ця ковбаса призначалася для Боббі.

В Італії, де найбільший злочин — набути слави дурня і де стільки людей живуть надголодь, краще не казати, що ви купуєте ковбасу для собаки. Можна дати йому шматок дорогої ковбаси на очах у людини, що заробляє собі на хліб і добре розуміє, як собаці лізти у воду взимку. Але ніхто, крім дурнів та скоробагатьків-мільйонерів, що нажилися на війні та післявоєнних труднощах, не стане хвалитися, для чого він купує ту ковбасу.

Полковник заплатив за ковбасу і подався далі, вдихаючи пахощі смаженої кави та розглядаючи жирні окости в м'ясних крамничках, ніби картини фламандських художників, — їхніх імен ніхто