Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

— Про що ти знову замислився, Юліане?

— Я дуже довго мріяв про ці хвилини, Мартусю.

Марта в душі зітхнула: "Боже, як легко зіпсувати щастя! Видно, воно таки не має сталої межі. Кожен помисел і кожний крок — ніби кладка через прірву: схибнешся — впадеш з одного боку, не втримаєш рівноваги — полетиш з другого…"

— Ну, Мартусю? — Юліан підняв чарку.

Злегка дзенькнули келехи. Юліан тричі поцілував Марту в уста. Коли Марта пила вино, слух її уловив далекий гомін. Поклавши на столик порожній келех, вона прислухалась, мов благаючи захисту, торкнулася Юліанової руки.

— Рибалки на Дністрі, — пояснив Юліан. — Світ зайнятий власними справами, моя дружинонько. Сюди ніхто не прийде…

Глава 4

Марта задула свічку. "Він, як завжди, мав рацію. Якби ми повінчалися по-людськи, мені не давали б спокою, або теж запроторили б, або примусили зректися чоловіка".

У темряві ця думка була реальнішою, ніж удень, ставала опорою. Марта посміхнулась. "Все навиворіт. Кость Грушевич якось сказав: "Література нині нікчемна, але й вона тримається логічного курсу еволюції, тоді як життя намагаються вперти у колію вигаданих закономірностей". Претензійно, як будь-що в Грушевича, але… Здається, гримають… Чого це Марселла не спить?"

Після того, як Марселла поселилася у новій кімнаті, їх стосунки з Мартою дещо поліпшилися. Розмовляли не часто, особливо відколи забрали Юліана (Марселла про щось, видно, здогадувалася), і бесіди торочилися про Марселлиного ангорського кота і щурів, але й це вже щось означало.

Марселла безтямно любила цього мохнатого, здичавілого од старості звіра. Кіт був суворий. Його ніхто не смів ні погладити, ні посварити — він не розумів і не приймав ласки і був мстивий. Навіть коли сама господиня наближала палець до його шерстюги — він випинав шаблею хвоста і щирив зуби. Очі його спалахували дикою люттю. Але той же Барсик шанобливо проводжав господиню до трамвайної зупинки, а згодом якимось дивом здогадувався, коли вона має надійти, і йшов їй назустріч. Ходив він сквапно, наче щадив кожну мить, одною й тою самою стежкою. Ночами барабанив у ринвах, щось винюхував, вистежував, хоч до щурів у нього не було діла, наче вклав з ними умову: ви чиніть своє, я — своє.

У "покої"" самобутній і владний кіт диктував свою волю. Проте не переступав певних меж, і Марселла хвалила його за це. В такі хвилини Барсик довірливо дивився на неї, але коли-не-коли зблискували поблажливі іскорки в очах. Кіт мовби казав: "Достотні котячі мотиви вам не розгадати".

Марта зачинила кухонні двері, збираючись лягати.

— Пані Марто! — слабо покликала Марселла.

"Пані Марто!.." Дівоче прізвище Марта недолюблювала, і це, мабуть, відчували. А на Юліанове вона не мала права. Ніби змовившись, усі гукали: "Пані Марто!"

— Що, пані Марселло?

— Ой…

Марта щосили смикнула ручку, одначе двері не були зачинені. Під іконою Богоматері горіла лампада. У кімнаті не топлено, ніякого запаху, цілком здорова Марселла сиділа між подушками на широкому двоспальному ложі.

— Вибачте…

— Зайдіть, пані Марто. — Господиня бликнула розгубленим поглядом і потупилась, наче було їй соромно. — Чогось мені дуже прикро, пані Марто. Не знаю, як і пояснити.

— Ви стукали в стіну? Марселла кивнула.

— Я вирішила, що кіт бешкетує, ваш Барсик.

— Він десь запропастився, третій день не видно.

— Надибав пару, — посміхнулась Марта. "Почнемо з кота. Маленький вступ, потому я зітхну і спитаю: "Що ж трапилося, пані Марселло?" Скромний обряд доброзичливості…"

— Негідник. Щури скоро будуть вуха обгризати. Братові порадили наставити пастку, спіймати сім щурів і почепити пастку на гілляку. По тижню часу щури пожеруть один одного, лишиться найзапекліший і найвитриваліший. Тоді цього щура треба випустити — розжене ціле стадо з-під будинку.

"Боже!" — Марта внутрішньо здригнулась.

— Після неволі той щур привчиться жерти своє плем’я. "Веселий вступ!"

— Та з обійсть не рушить. Маєте безплатного вартівника.

Марселла готова була доплести ще якусь бувалицю в цьому ж роді, і Марта спитала:

— Що ж трапилося, пані Марселло? Вийшло холодно і трохи згорда.

— Не знаю, що й казати… — Марселла помовчала і сама собі заперечила: — Чому ж не знаю! То коли мусиш говорити півправди — нічого до ладу не зв’яжеш. Белебениш, як піп або як мої пани. — Видно, Марселла мала на увазі своїх недавніх хазяїв, у котрих служила покоївкою. — У брата сьогодні іменини, — вона показала пальцем на нижній поверх. Мене запросили. Брати з жінками, сестра і я. Коли я працювала в Родзісада, брати трималися зі мною сторожко. Знаєте, каретники, возять по місту іноземців, махінації з валютою… Я гадала, що вони живуть душа в душу, а тут випили, випили та як зчепилися! Той ліпше розуміє, чого біда, ні — той. Пані Марто!..

"Дарма ці заходи, — подумала Марта. — Ти була господинею, я — комірницею, тепер переступаєш межу, це до чогось зобов’язує… Навіщо?"

На Марселлиному обличчі досада й обурення. Марта ж для таких явищ давно замкнула серце. Більшість стосунків вона сприймала як мавпяче повторення книжних колізій. Посміхнувшись, вона сказала:

— Через неволю, пані Марселло, і бегемоти не розмножуються. Ви хочете, щоб це життя не відбивалося на людях.

Марселла втомлено зітхнула. Та, видно, в її душі виникла якась гребля, яка не дала їй вернутися до звичного похмурого стану. Марта вважала, що це — так само спосіб захисту. Вся активність сучасних людей зводиться до неприйняття більшої частини того, чим наповнена дійсність. Це, здається, теж що-небудь означає.

Марселлин голос затремтів.

— Братів мені жаль. — Вона зіщулилась, обличчя облягла страдницька тінь. Та ненадовго. Раптом воно стало суворим і злим. — Не жаль мені нікого в світі. Я взагалі людей ненавиджу. І скажу правду, пані Марто: отаких, як ви, — всім єством. Ваша міна: Я все розумію, я вже це бачила або чула про це" — доводить мене до несамовитості. Мені хочеться вигнати вас з помешкання на вулицю, хоч іде зима і ви з дитиною. Така я, пані Марто. Ви гадаєте, що своєю чистотою і неприступністю врятуєте народ?..

Марта нервово перебирала тороки шалі. Марселла, либонь, помітила, що комірниця ось-ось зірветься, і пробурмотіла:

— Виходить, що я вас покликала, аби злість зігнати. Ні, пані Марто. Мені досить кількох слів полковника Родзісада про таких,